Юлія Баткіліна's Blog

Я обіцяла собі – жодних книжкових закупів для дочки, поки не завершимо ремонт, і не буде куди ставити. Зарікалась свиня, що не буде рити.. Звісно, я не витримала, і дещо яскравеньке та миле таки купила. Насправді моїй дитині тільки шість місяців, тож я ще не знаю до ладу, що мені потрібно. Перша закупка книжок була хаотичною – те, що сподобалося і здалося доречним. Ділюся, раптом ви теж іще не визначились.

Взявши весь свій книжковий багаж, я прийшла до українського родинного клубу «Мовограй» та ...

Облітає всесвіт  – до жил дрібних,

рукавів галактик і темних рік.

І про що б не марив о цій порі  –

те насправді видно тобі крізь них.

Крізь прозорий час, найтемніший час,

крізь вино міцних, найміцніших чар.

Облітає листя в долоні міст,

у холодне срібло і глиб води.

Все, що обираємо ми самі,

все, що сонним нам навіває дим,

набирає плоть, проростає в сніг,

і важливе збудеться, інше  – ні.

Облітає сказане  – і кістяк,

як ніколи, видимий та чіткий.

Найчесніший час піднімає стяг,

і стаєш ти щирим  ...

Сідає сонце, обрій котить

потік розпеченої лави.

Старі човни в глибокий космос

ідуть на старт з дніпровських плавнів.

В глибокий, чорний, тихий космос

старі судна ідуть, гуркочуть

їх проводжають проти ночі

рибалки, воїни жилаві.

Суперник риб’ячого бога

не має спати до світанку.

Сиди в передчутті двобою,

пиши по хвилях темні танку,

в передчутті свого двобою

вдихай туман, вогкий і білий,

аж поки серце задубіє

і завмирати перестане.

У ніч глуху, вогку і темну

течуть галактики рікою.

Приходить звір...

От, бачиш, ніч, уже усі поснули,

міське життя – далекий тихий гомін…

Ідуть дощі, сріблясті й невагомі

і обгортають плівкою минуле.

Майбутнє ще туманнішим здається,

коли з тобою тиша і годинник,

все, що не сталось – те несповідиме,

що відгуло – як патина на серці.

Міста – старе позеленіле срібло,

ліси – на склі тонкі безсилі тіні.

А світ – ниток чудне переплетіння,

тоненька нота, райдуга потрійна.

Коли ти сам в химерному й прозорому,

де розчинитись легко і приємно,

оте, що уціліло – те і є ми,

на...

Спи, моя дівчинко передають новини.
Спи, шурхотять коти уночі пакетами.
Поки весь світ як сон, як десятий вимір,
велети грають в кеглі,
печуться кекси
небо над містом співає, мов повний келих.
Спи, це світанок всього, що є у світі.
Хай він повільним буде, тонким і ніжним.
Хай розкриває тут кольорове віяло
сонце, таке південне, таке зманіжене,
ніби тривог немає, печалейніби
Спи, бо найкраще спиться, коли приспали,
спи, розстеляє небо блакитну ковдру.
І відпускає кутик, і ковдра падає,
а до...

Неспокій у серці моєму,
візьми його в жмут.
І темрява там, за шибками, та майже не страшно.
Якусь у моря світові понесло каламуть,
оркестр на Титаніку грає заїжджену тему.
Неспокій у серці моєму. Візьми його в жмут.
Малюй на небесному тлі очерети і башти.
Неспокій у серці моєму. Напевне, тому

А ніч над містами
повільна і ніжна, пливе,
їй діла немає, які там страхи і печалі.
Попалений чайник, старенький і затишний светр
і сни, що  хороші й погані  до ранку розтануть
зупинка в далекій дорозі,...

Батькові. З любовю.

Буяє весна, бо джерела її невичерпні.
І що їй до того, яка нас пантрує погибель.
Хаг Песах самеах, виходьмо з Єгипту по черзі,
живе гризучи, щоб із нас повиходив Єгипет.
І сфінкси його, і мерці, і жерці, і царівни,
пісні і казки, і глибокі замулені гирла,
і зорі, що дивляться крізь очеретяну крівлю,
погане й хороше  хай нас залишає Єгипет.
Прудкі колісниці лишають стривожене місто,
жилаві вояки так міцно тримають повіддя.
Нехай нас облишить Єгипет  і словом, і змістом,
і...

Чи справді ми встали не з тої ноги, чи карма така-то, трясця їй… з-під смокви вилазить білий сагиб і пропонує брязкальця. За ним з опахалом статечний мулат і вірна віддана челядь, іін час витрачає на нас безоплатно, а міг би іти вечеряти. У нього один і незмінний закон – так було ще до другої світової. Всередині все набакир отако й головна ідея над його головою. Він робить це вічно, від разу до разу, і ціна цьому – ламаний тугрик. Вогненна вода і холерна зараза – і трохи загальнолюдської...

Цього разу наш експеримент з Марією Микицей несподівано став коротким романом. Такого у віршах ми ще не робили. І досвід цей тим паче дивний, що це не планувалось, вийшло спонтанно.

Вночі підступає гірко, під саме горло,
Із серця росте скривавлений живопліт.
Вона йому пише рідко. Трамваї, готика,
Скупі, нерозбірливі, майже забуті літери,
Чоботі важкі в під’їздах гу-гу, гу-гу,
Оглухни, осліпни, нишкни, не слухай гуркоту.
Вона йому пише, як розцвіли герані,
Здорожчали яйця, борошно, маргарин,
Як Зося...