Незбагнений атрибут сільського подвір’я це шовковиця. З неї в нас не роблять закрутки, тож можна вважати шовковицю ні на що не придатною.

Але то хибне твердження. Шовковиця росте для іншого.

Її садять, аби курям було що дзьобати, а ви їм гукали: “а ну киш звідси!.. нема де гребстися? а потім як не шовковиця, так гуано фіолетове на кожнім кроці!..”

Аби раптом поглянути на розхристані дерева, і сказати: “Та спиляю я ту шовковицю на****, все одно ніхто не їсть.”

А інша людина тут має сказати: “Ні, як то ми будемо без неї? Вона ж від сусідів затуляє”

Чи відправити малечу збирати шовковицю передати в місто дідусеві, а потім, ясна річ, побиватися, що малеча синя геть уся, шовковиця пустила сік, а як доїхала до міста, взагалі всю сумку перемазала і запліснявіла.

Чи сусіди проходили повз, звабилися темними багатокістянками, а ви такі виззирнули з-за паркану і кажете: “шо це в тебе, своєї немає, що чужу тягнеш?!”

Або скрушно казати заїжджім дітям: “Йой, вродила шовковиця, а немає й діла нікому. Все осипається”

Та, як їдеш в місто, пройти під деревом і жахнутися: “Тьху ти, шовковицею мазнулася, як тепер в люди йти?”

Ще дітям можна байки розповідати про двоюрідного брата бабусі, що тримав шовкопряди, так то він дерева посадив, аби годувати і шовк робити.

Чи ось нова, либонь, поліплоїдна, шовковиця з лисятям, як долоня Кличка, і такими ж багатокістянками. Її садять на видноті, аби сусіди питали: “А що то у вас за шовковиця така величезна?.. То і нам таку треба,”.

Шовковиця в українському селі виконує суто соціально-психологічну функцію. Вона дає привід бідкатися увесь червень.

В липні, щоправда, теж можна — бо шовковиця так швидко відійшла.