Українська ідентичність - те, що я почала усвідомлювати після Революції Гідності. З початком війни мене почала цікавити й ідентичність Донбасу. Навіть не так - я просто задумалась над тим, що геть зовсім не знаю, що там за люди живуть. Це ж теж Україна, але для мене - Terra Inkognita. Інший полюс України. Потяг Львів-Бахмут, Львів-Лисичанськ, колись, пригадую, був Львів-Луганськ. Край світу. Багато агресії та звинувачень у війні я чула на адресу мешканців Донбасу. Буцімто, вони накликали Мордор. З іншого боку маю декількох знайомих донеччан, на яких я в дечому й рівняюся. Прийшов час трошки знайомитись зі сходом України. Бо це також Україна. З нею я трішки познайомилася завдяки блогу Наталки Михальченко #гіднасхід, яка знайомить з українським сходом та його туристичним потенціалом зокрема. Наступний крок - я вперше насправді побувала на Донеччині (перший раз - це був екологічний конкурс в Донецьку, де ми працювали з 8 ранку до 8 вечора й сиділи в чотирьох стінах). Національний природний парк "Святі гори" - це така природна перлина, яку без перебільшень можна назвати казковою.

Перейду нарешті від ліричного вступу до вражень від книги Михеда.

По-перше, я зрозуміла, що не варто користуватися словом "Донбас": "Донбас - це Донбаський вугільний басейн, який більшою частиною не збігається ні з окупованими територіями, ні з українськими територіями як такими. Це міряння світу культури світом промисловості та грошей".

По-друге, я побачила, що Донбас - частина Донецької та Луганської областей, не є монолітними. Це дуже строкатий регіон, різноманітний та цікавий. 

Ця книга дуже строката, адже складається з уривків розмов, фактів, спостережень. Тут є декілька розділів з монологами Олени Стяжкіної, Ігоря Козловського, Алевтини Кахідзе, Романа Мініна, Володимира Рафаєнка та Сергія Жадана. Ці уривки книги мені сподобалися найбільше. Ці люди не випадкові, український Схід - це їхня батьківщина, й вони знають його не лише через призму особистого досвіду. Ці люди є дослідниками українського сходу і декого з них надзвичайно цікаво читати. 

Інші розділи присвячені окремим містам: Добропілля, Краматорськ, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Покровськ, Костянтинівка. Олександр Михед декілька років поспіль мандрував в пошуках історій, ідентичності, міфологем, коріння кожного з цих міст. 

Що за дивна назва книги? Це фраза голови партії до донецького дисидента, Олексія Нікітіна. Цей гірський інженер боровся за права робітників - гідні умови праці шахтарів. І хоча він й вийшов на гельсінську спілку та іноземних журналістів, вони не змогли його врятувати. Нікітін помер не так, як пророкував його ненависник, він став жертвою каральної психіатрії. З цієї гіркої історії починається книга, нею й завершується. Всередині - безліч інших історій. 

Мене дуже вразила постать Марка Залізняка, який фотографував життя й людей українського Сходу, а також історія заснування Донецька (який хоч і став осердям радянщини, проте заснований був англійцем Джоном Юзом. Дуже цікава ниточка, яка з'єднує Юза й Гарета Джонса, який розповів світу про Голодомор. 

З одного боку післясмак цієї книги - це безнадія через пекельну машину радянського спадку, яка досі нищить людей. З іншого боку - надія, адже є люди незламні, які мають міцний стрижень. 

"Те, що трапилось на сході, - могло трапитись будь-де. І йдеться не про окупацію. А про те, як легко можна маніпулювати людьми, які прагнуть простих відповідей."

 "Дуже важливо розуміти: не регіональні особливості стали причиною цієї війни, і не українці її накликали, хоч би у якому регіоні вони мешкали і хоч би якою мовою розмовляли"

 "Ще одна ознака донецької ідентичності - самотність. Оцей шматок української території був завжди гордим. Ця гордість підживлювалася в радянські часи міфом про шахтарів та металургів як особливу расу людей."

 "В нормальній ситуації спочатку з’являється культура, а потім - промисловість. В Донецьку ж все навпаки. Головними ставали не цінності власне людського життя, а те підприємство, де працювала людина"

"Саме інтенсивність - травматичність - історичної події, особливо за умов непроробленості, непроговореності, а головне - непокараного злочину, створює простори, де час застигає або повертається в точку травми й болю"

 "Із моменту коли «він», «ми» «полюбили старшого брата», ГУЛАГ вже був не потрібен, табори не мали ніякого значення, бо табір був вмонтований усередину мене - в тіло, в голову, в бачення кордонів можливого і неможливого"

 "Хоча пізно радянське було не таким кривавим, як сталінське, однак таким же людожерним. Воно почалося саме в тій точці, де завершується Роман «1984»: «усе було добре, ця боротьба скінчилася. Він любив старшого брата»"

 "У міфі «Донбасу» не було т"Зла сила міфу «Донбасу» й дотепер в тому, що величезна кількість людей виключені з нього. Міф «не бачив» жодної національності окрім «великого русского народа».… але передусім він не бачив українців. Друге - це виключення села"

 "В образі «Молодої гвардії» і надалі створений міф інакшості та патріотичної взірцевості та формули «Донбас годує». Міф робив шахтарів українськими Прометеями, допомагав змиритися із жалюгідними умовами життя та праці"

 "Насправді окупований нацистами степовий регіон не був осередком партизанського руху або якогось надзвичайного опору. Все було так само як і на решті окупованих територій."

"Навіть міф «Великої вітчизняної війни» для Донбасу був дещо іншим, не таким, як для всієї України. …радянська Україна була змушена постійно дякувати «російському народу» за визволення, Донбас же «никто не ставил на колени»"

"Правильно починати розмову про«Донбас»з індустріалізації як потуги радянського цивілізаційного проєкту. Він збігався з європейськими модерними практиками, але його тоталітарне втілення ставить під сумнів саму ідею модерності"

 "пташки, наче елемент раю. Мовчання і цей погляд, коли шахтар дивиться на пташок, у цьому - дуже багато, у цьому немає відповіді, у цьому немає навіть запитання, в цьому є унікальна повнота життя шахтаря Донбасу. Донецький дзен"

"Треба просто розуміти цих людей, у яких немає нічого в житті, їм нічого втрачати. Шахти позакривалися, працювати ніде, а мужиком бути треба. А тут війна. Так, звісно, я ж мужик. Це так примітивно, це Середньовіччя"

Хто такий шахтар? це люди, для яких що важче і складніше, то крутіше, то більш мужньо вони виглядають; і людей не налякати нічим, особливо війною. Тому війна насправді типу прикрасила Донбас. З їхньої точки зору"

"Ідентичність складається з предметів гордості. Предмети гордості формують ментальність людини та її культурний код."

 "Головний предмет гордості мешканців Донецької області - це здатність виживати"

 "Складно говорити про світогляд з людиною, яка не бачила світу. Коли світогляд маленький, він стає точкою зору, маленькою такою крапкою, якою легко маніпулювати"

«Ми намагаємось розібратися з міфологемою Добропілля. І вкотре впираємось у відсутність історії. «Якщо тут немає нічого, то тут є Нічого. Пустка, чорна діра, що з неї може зародитись нове. Або навпаки - все поглинути»

"Ми створюємо ті чи інші захисні міфи, тому що нас треба захищати власну свідомість. Люди вибирають міфи, щоб захищати своє сумління"

 "Запитайте місцевих, що таке Бермудський трикутник? Вони вам скажуть: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне"

"У людей немає відчуття своєї землі. Було відчуття свого заводу. Школа при заводі, магазин при заводі. Навіть кладовище при заводі. Повний життєвий цикл"