Книга дуже цікава та болісна. Я почала читати й не змогла зупинитися, доки не перегорнула останню сторінку. Всі плани на день пішли коту під хвіст. Але я не шкоду, адже ця книга додала мені розуміння, чому люди, які жили за комунізму й були очевидцями цього режиму, з піною з рота вихваляють його. Або чому постраждалі від жорстоких репресій плакали через смерть Сталіна.

Автор аналізує вплив Голодомору та сталінських репресій на сучасних українців. Колективна історична травма має свої наслідки й у сьогоденні, часто про них ми можемо й не здогадуватися. Розбір цікавий та підкріплений численними свідченнями очевидців, дослідженнями істориків, психологів та соціологів. 

Про сталінські репресії

Я в школі ніколи не цікавилась біографіями поетів та письменників (ще б, встигнути б прочитати все та твори нашкрябати), тож була щиро здивована історією Володимира Сосюри. Автор прекрасного вірша "Ти знаєш, що ти людина", перші рядки якого пам'ятає, напевно, кожен учень й випускник, був зламаний тоталітарною системою. Хочеться вірити, що всі видатні українці були залізобетонними та сильними духом, але ж вони були живими людьми. І те, що вони пережили - фізичний та моральний тиск, великий страх за своє життя та життя близьких, знецінення, подачки та постійне приниження - це багатьох ламало назавжди. 

Радянська тоталітарна система блискуче використовувала методи примусового переконання:

- ізоляція (наприклад, в одиночній камері), але це була й культурна ізоляція. У радянських умовах ізоляційну роль виконувала цензура та використання подвійних стандартів. Саме по собі руйнування церков, традицій, переписування історії було формою культурної ізоляції.

- введення в стан психічного та фізичного виснаження. Голодомор, трудодні, п'ятирічки, довгий робочий день. У людей не залишалося часу на особисте життя, розвиток, ні на що, крім виживання. Як кувався радянський народ - це потрібно усвідомити. Для цього використовувалися психологічні інструменти, які добре досліджені зараз. Ізоляція, фізичне виснаження та голод. Це були реалії українців в довоєнний та післявоєнний період. На цьому ґрунті й насаджувалася "правильна" ідеологія. Викривлене сприйняття дійсності передавалося з покоління в покоління, тому й досі ми чуємо хвалу радянському союзу

 - монополізація сприйняття, концентрація уваги на агресорі методом страху. Як у 1984 Орвела, відчуття, що "старший брат стежить за тобою" було реалією радянського життя. Як наслідок - самоцензура. Вимушене мовчання як наслідок самоцензури було одним з потужних психологічних чинників, здатних призвести до деформації свідомості."

- відпущення «гріхів», якщо якийсь патріот "послизнувся" і не дай Бог десь критикував владу, його тримали на волосинці від смерті. І якщо такій людині дарували милість, це часто прихиляло цього бунтівника до влади. "Сталін любив відчувати себе богом, за волосинку тримаючи людину над прірвою та спостерігаючи, як вона кумедно дригається."

- знецінення індивідуальності. "Громадського діяча, який висловлює «небезпечні» думки, треба посадити в божевільню, обдарованому письменнику сказати, що його твори погані… Тих, хто був проти системи, тримали в страху й змушували вихваляти її автор мовчав, бо не мав нічого доброго сказати про радянську владу. «Край конав, а ти мав право битися головою об стіну й мовчати. Ні, не мав права мовчати»"

В Україні зараз живуть мільйони пенсіонерів, які все життя робили не те, чого їм хотілося, боролися за «світле майбутнє», «жертвували собою», а тепер їхня жертовність виявилася марною

І це так прикро і несправедливо! 

Про Голодомор

Особливо цікавим було дослідження українців, які під час Голодомору були віком від 1 до 7 років, і людей того ж віку, але чиє дитинство  минуло на територіях, які не постраждали від Голодомору. І наскільки відрізняються ці дві групи людей! Звісно, такі глибокі не пропрацьовані травми передавалися наступному поколінню, тож ми досі пожинаємо плоди геноциду українців. 

Вплив голоду та страху на дитячу психіку і як наслідок на ціле покоління українців: катастрофічне «зменшення життєздатності та життєстійкості» українського народу, нівелювання рис, які визначають суб’єктність особистості, таких як людська гідність, національна гордість, ініціативність. Історична травма, спричинена Голодомором призвела до краху системи цінностей, переконань, уявлень про світ, зміни ставлення до себе та загалом до життя у потерпіл, які свій негативний життєвий досвід передали нащадкам.

Люди, які пережили геноцид, жили з болісним відчуттям неповноцінності, менше себе любили, нижче оцінювали свої здібності, більше сумнівалися в ефективності своїх дій, а відповідно відчували себе менш щасливими та успішними, а ставши батьками, вони не могли виховати своїх дітей впевненими в собі, оптимістичними, наполегливими, навчити їх бути господарями свого життя, відповідально ставитися до власного здоров’я тощо. 

Знецінення життя є одним із найважливіших наслідків Голодомору. Яким могло бути ставлення до життя, якщо селяни спостерігали, як такі самі селяни помирають просто на вулицях? У сучасних умовах досвід приниження наших предків у 1930-х роках проявляється в неповазі до себе та представників свого етносу, у власне селянському комплексі меншовартості (у порівнянні з мешканцями міст). До того ж в українських селян не було можливості (на відміну від тих, хто пережив блокаду Ленінграда, на приклад) отримати моральну винагороду через покарання кривдників. Їхніх кривдників возвеличували, ставили пам'ятники, називала їх іменами вулиці. Не маючи можливості вилити свій гнів безпосередньо на кривдника, на боці якого була могутня репресивна машина, радянські українці в 1930-х роках змушені були спрямовувати його на самих себе та своїх рідних.

Автор розбирає те, як українське селянство пережило втрату суб'єктності та регресію внаслідок Голодомору. Суб'єктність - це здатність людини бути джерелом власної активності, бути творцем свого життя. Людина з високим рівнем суб’єктності мислить і діє: «Я хочу і можу», натомість з низьким рівнем суб’єктності міркує навпаки: «Я не можу цього здійснити і не смію хотіти, я зобов’язаний». Один із найгірших наслідків Голодомору - це регресія, – втрата віри, совісті, моралі. У сільську культуру на рубежі 1920–1930 років увійшли нетипові риси: крадіжки, пияцтво, падіння моралі, доноси, жорстокість та вбивства, байдужість до рідних, зневажливе ставлення до мертвих, самогубства. І це було наслідком того, що держава поводилася як злодій, привласнюючи селянське майно, викидаючи господарів із домівок, забираючи їжу та видаючи злочинні накази.  Святе споконвічне право на власність було скасовано, розмивалися межі понять «вкрадене» та «своє». Люди, які все віддали державі, змушені були тепер «злочинно» приховувати від влади останні харчі, щоб не померти з голоду. Світ перевернувся в очах селянина. Вчорашні ледарі та пияки, які вважалися «декласованими та деградованими елементами», раптом стали помічниками влади. Такі «активісти» заходили в селянські хати – залякували та грабували. Це ламало людей назважди.

Ще один жахливий наслідок Голодомору - це "навчена безпорадність". Нетипова для українців пасивність. Український селянин, який завжди був господарним та самодостатнім, раптом став куркулем та ворогом народу. Суттєва складова нашого менталітету: конформізм у судженнях та в поведінці, придушення волі, домінування в свідомості та поведінці масових тенденцій над індивідуальними – такими є наслідки Голодомору для українського села.

Жилка приватного господарювання була втрачена селянами. За висловом соціолога Є. Головахи, сучасній Україні «необхідна переорієнтація цілих прошарків суспільства на середній клас та мале підприємництво». До зубожіння селянської спільноти та занепаду приватної ініціативи на селі спричинилася також заборона кустарного виробництва. Майстри втратили статус, їхнє мистецтво в нових умовах виявилося непотрібним, у них відбирали всі їхні інструменти. Зі страху та безвиході вимушено формувалися такі соціально-психологічні риси, як підлабузництво, лицемірство, бо від влади залежав розподіл радянських благ, дефіцитних товарів тощо.

Також Голодомор та репресії видозмінили інститут сім'ї. Комуністична пропаганда були спрямовані на знищення в свідомості громадян образу народу й родини, бо людьми без коріння легше маніпулювати. І це, певною мірою, вдалося. Із приходом радянської влади селянський патріархальний світ перевернувся і занепад почався саме з голови – із батьківської влади. Розкуркулення, колективізація призвели до втрати авторитету батька. Батько, який був головою родини й забезпечував сім'ю, тепер був нездатний нагодувати дітей, які помирали на його очах. Більшість дітей, які застали Голодомор, втратили батьків і потрапляли в інтернати. Якщо дитина потрапляла в дитячий будинок, її змушували при свідках зрікатися батьків, засуджувати їх, особливо якщо ті були не просто «куркулі», а «політичні». Листування дітей та батьків чи інших родичів заборонялося. Якщо до колективізації та Голодомору українська сім’я залишалася міцним ядром, осередком життєвої мудрості,матеріальною та духовною опор. Водночас українці втрачали свої обряди, які зміцнювали родини та громади, давали відчуття спокою та важливості життя.

Тож що ми маємо зараз - віктимність: 1) схильність бачити себе жертвою злочину; 2) дії та вчинки особи, які провокують агресію злочинця; 3) готовність особи стати об’єктом злочину; 4) демонстрація власної незахищеності та слабкості; 5) комплекс жертви."

Одна з таких цінностей, яка була знищена Голодомором, – здатність сприймати світ як добрий і безпечний. Людина, яка боїться, не може повноцінно функціонувати в суспільстві. Передавати позитивний життєвий досвід нащадкам. Вона буде в першу чергу дбати про свою безпеку. Голодомор, репресії, примусова колективізація, а також колоніальний досвід перебування у складі Російської імперії, сформував в українців стійку недовіру до державної влади, яка тривалий час була чужою та ворожою.

Ще один наслідок Голодомору - конформність, тобто схильність до зміни поведінки під тиском, готовність пристосуватися до існуючих обставин. Загалом ця риса у більшій чи меншій мірі властива кожному суспільству, але в Україні вона має регіональну залежність. Також регіональний характер має алкоголізм - набагато більше спиртного вживають у східних областях, де експеримент із виведення радянської людини просунувся далі, ніж у західних.

І не варто махати рукою, буцімто, коли той Голодомор був, вже всі повмирали, яке відношення має до сучасності. Має. Чи може онук, який не був свідком Голодомору та репресій, успадкувати психологічні проблеми діда? Якщо колективна травма в одному поколінні не була належним чином психологічно опрацьована, вона передається наступному поколінню. "Больові точки" нашого постгеноцидного, посттоталітарного соціуму: занижена самооцінка та комплекс меншовартості; навчена безпорадність та її вияв – уникаюча поведінка; недостатня суб’єктність; проблема особистісних кордонів та схильність до залежної поведінки; «шпаринне бачення»; зневага до свого тіла;схильність до переїдання та проблема міри; ослаблене почуття національної солідарності, розпорошеність суспільства, страх перед представниками влади; апріорне сприйняття світу як загрозливого, небезпечного (страх перед життям), а відповідно недостатня ініціативність, недостатня самореалізованість та слабко виражений альтруїзм. Це наша реальність зараз.

Найстрашніше, як на мене - це те, що жертви репресій не те, що не боролися (хоча не так, адже було понад 3000 селянських повстань), але ті, хто вижили, часто сприймали новий світогляд, нав'язаний режимом. Мало з них пам'ятають Голодомор та усвідомлюють його як трагедію. Люди, які пережили розкуркулення та Голодомор, виправдовують свого кривдника та ностальгують за радянською владою через декілька причин
1) поразка українського державницького проекту
2) втома від війн та революцій
3) успіхи радянської пропаганди

Чому так? Під час голоду багато лбдей пережили психічні стани звуженої свідомості. Пам’ять стає вибірковою, все, що не пов’язане з базовою потребою, забувається. Голод досить часто змінює «наповнення нашої свідомості», наші переконання та вірування, моральні оцінки й естетичні смаки, симпатії й антипатії, наш світогляд, ідеали, до яких ми прагнемо. На етапі апатії відбувається розпад особистості внаслідок руйнування її складових, якими є: цінності, воля, впевненість у собі, емоційна сфера, мотивації, життєві сценарії, переконання,навички, здатність до критичного осмислення"

Побувавши в українських селах після Голодомору, журналіст А. Галан із прикрим здивуванням відзначив той факт, що частина населення «забула», пробачила владі жахливий злочин.

Внаслідок голодомору сенед українців утворився смисловий вузол: страх смерті від голоду несвідомо переносився на ситуацію, пов’язану з відродженням та функціонуванням української мови та культур. Тобто «смисловий вузол»: українська мова та культура = голодна смерть.

Так голодом, репресіями, страхом «прищеплювалася» радянська ідентичність мешканцям Центральної та Східної України. Набуті в 1930х риси наших громадян,як відчуження від батьківської культури, зречення української національності та мови, зміна прізвищ, та проголошення «вищості»російської культури,можна вважати ознаками дії захисного механізму–ідентифікації з агресором. Ідентифікацією з агресором називається процес,який призводить до формування травматичного психологічного зв’язку між жертвою та її кривдником.При цьому жертва засвоює світоглядні орієнтири агресора та його моделі поведінки. Якщо в момент очікування смерті агресор несподівано виявляє хоч найменшу «доброту», надає жертві допомогу, подає надію на порятунок, на нього накладається образ батька та захисника з усіма належними емоційними нашаруваннями. Це добре відомо зараз як Стокгольмський синдром. Невизнання Голодомору українцями свідчить про травматичну залежність, яка також була й у китайців, які заперечували штучний голод, організований Мао Цзедуном. Ми у цьому не унікальні. Мало того, у людей, які пережили геноцид, спостерігається часто відчуття провини перед агресором. 

Головною причиною українського лиха, як і багатьох геноцидів інших народів, було те, що до влади прийшли люди, які «не належали до культури переважаючої кількості населення». 91,2 % всіх загиблих від голоду в 1932–1933 рр. в Україні були етнічні українці. Тільки в 1930 році в Україні було зафіксовано близько 4 тисяч повстань, у яких взяли участь мільйон осіб. Тож під час голодомору «причина смерті - українець»

Це все жахливо несправедливо та боляче, але приємно, що автор завершує книгу на позитивному акорді із порадами та засобами, як нам подолати ці травми і як себе поводити, щоб в особистому житті не наслідувати ті руйнівні патерни поведінки.

Я не беруся критикувати чи аналізувати інформацію, яку надає автор - я довіряю та поважаю цю книгу завдяки численним науковим аргументам та свідченням очевидців. 

Читати боляче, але це нам, українцям дуже потрібно. Адже позбутися наслідків суспільної травми можна лише усвідомлюючи та проговорюючи. 

"жива істота, переживши насильство та відчувши, що від її дій нічого не змінюється (так відбувається нівеляція суб’єктності), через певний час втрачає гостроту інстинкту втечі та «добровільно» залишається в неволі."

Свого часу в СРСР поширеним був анекдот про «шість заповідей радянського громадянина»: «1. Не думай. 2. Якщо подумав, – не кажи. 3. Сказав – не записуй. 4. Записав – не друкуй. 5. Надрукував – не підписуй. 6. Підписав – спростуй»