“Мені добре в дорозі й мандрівках, бо там я відчуваю, що не просто протираю штани, просиджую життя. За кордоном я не роблю всіх тих речей, якими змушений займатися вдома, які пожирають мій час і стають самим життям. Я журюся про заміну труби, яка веде до газового котла, не вирішую з сусідами, яким має бути колір вхідних дверей до під'їзду, не ходжу на дні народження, які сам ніколи не святкую, не борюся з гніздом, яке звили собі ластівки у витяжці, — і так далі, і так без кінця. Не кажучи вже про те, що вдома я працюю, багато годин поспіль щодня і щотижня: пишу, перекладаю, читаю, збираю матеріал, редагую.
Тому я подорожую, щоб не бути вдома, щоб від усього цього відмахнутися. У мандрівках я сам собі подобаюся: щодня здобуваю нові знання, бачу щось цікаве, я безтурботний і веселий, прокидаюся в доброму гуморі щоранку, бо знаю, що день принесе щось важливе, і миттєво засинаю ввечері, зморений втомою. Людина так і має жити.
У моїх знайомих складається враження, що я весь час закордоном, постійно в мандрах. Тому вони дивуються, коли бачать мене на вулиці в Ужгороді. Питають, коли це я встиг повернутися. І дивуються, коли я кажу, що ще минулої осені. Бо вони бачать фотографії з подорожей десь в ін-тернеті — і роблять висновки. А річ у тому, що вдома я ж не роблю й не публікую фотографій. Бо я вдома, бо нащо мені фоткати, як я пішов у магазин за хлібом? Чи дерева в центрі, чи ракурс на кафедральний собор. Вдома я працюю, живу своє рутинне життя, і мені на думку не спадає щось із цього задокументувати. Бо це моє повторюване й щоденне, однакове в своїй різноманітності.
Тому подалі пафос — про пошук варварів і пошуки себе, про намагання заглибитися в чужі культури й увібрати очима красу віддалених природних ландшафтів. Я мандрую, щоб втекти з дому і втекти від себе, щоб мати можливість побути іншою людиною, адже в чужому місті мене ніхто не знає, можна розповідати небилиці і вдавати, скажімо, ди-риґента зі Словаччини. Подорож дає шанс на інше життя, на несподіваний поворот у фабулі існування.”