“Йому здається, що він ще зовсім не знаходить того потрібного слова, яке відкривало б людям його душу.

Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води...

А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього.

Я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий Боже! Яка невдячність!

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)”