“Коли прощання, то завжди не віриться. Коли прощання - то завжди якось невчасно. Найдивніше, що доводиться іноді розходитись із людьми, з якими доля тебе більше не зведе. Але, прощаючись із ними, ти не відчуваєш, що це кінець. Бо просто кажеш їм «бувай» чи «до зустрічі». І не думаєш, що це все. Взагалі. А потім вони зникають у вірі час. Але ти не відчуваєш болю, бо наче між вами ще натягнута ниточка того «бувай», того «до зустрічі». А якщо вона натягнута, то ще колись, можливо, приведе вас одне до одного... Можливо. Колись. Можливо, приведе. Усе можливо...”