Lola

“Everyone has a thousand wishes before a tragedy, but just one afterward.”
― Fredrik Backman, Beartown

“Нi! я жива! Я буду вiчно жити! Я в серцi маю те, що не вмирає.”
― Леся Українка, Лісова пісня

“Some people are just like that. If there isn't a war, they start one.”
― Fredrik Backman

“- Ми ніколи не дізнаємося точно про те, що пережила Алана. Я можу лише сказати, що ознак шоку немає. І повторюю, що смерть - це процес, під час якого життя поступово згасає і відходить. І я вірю в те, що це приємний процес.
Сімʼя виглядала готовою залишити кімнату - вони були спокійні, задумані, розслаблені. Однак тоді батько на мій подив сказав:
- Усе, що ви сказали, було дуже корисне. Але... Я просто не можу думати про те, що ви розрізали мою дитину на шматки.
На цьому моменті мати, що виглядала до того сильною та зібраною, гірко розплакалася.
- Ми хотіли б побачити її востаннє. Але ми не можемо. Бо ви її пошматували!
Син проковтнув повітря. Обличчя доньки перекосилося. Батько знову заплакав.
Мені раніше ніколи не спадало на думку, що для більшості людей я є темною фігурою смерті, вбраною в кольори Геловіна, яка "шматує" їхніх близьких. І це вперше я зіткнувся з хибним уявленням, що ми, патологоанатоми, перетворюємо красиві мертві тіла на пошматоване мʼясо. Відтоді стикався з цим частіше.
Багато людей - і, на жаль, це стосується поліцейських або й коронерів (які дійсно мають ліпше знати), - радять родичам, які бажають побачити тіло після смерті, не робити цього через те, "що зробили судмедексперти". Люди, яких лякає сама думка про розтин, навіть ті, хто теоретично є професіоналами, але ніколи не були у морзі й не бачили тіла після розтину, не мають переносити свої емоції на родичів у такий чутливий період. Без сумніву, вони намагаються таким чином виразити підтримку. Натомість можуть заподіяти глибокі рани тим, хто хоче і потребує останнього прощання.
[...]
Для мене ці слова підкреслили важливість посмертної експертизи. Коли я її виконую, я виявляю до мертвих не просто "максимальну турботу і повагу", як того очікує цивілізоване суспільство, а любов до ближнього. Я констатую точну причину смерті, і мене дуже ображає, коли мене вважають м'ясником. Я щиро сподіваюся, що ті, з ким я говорив особисто або хто чув мої виступи в суді, оцінять, що я робив свою роботу з усією обережністю. І, я вважаю, з любовʼю до людства. Дуже мʼяко я намагався допомогти заплаканим родичам Алани зрозуміти, що її тіло не було жорстоко понівечене після смерті, а шанобливо досліджене - заради них, заради неї та заради суспільства. Світ не знизав плечима і не сказав: "Ну добре, померла ще одна пʼятнадцятирічна дівчинка". Світ вимагав правди.
Я запевнив їх, що її тіло було достовірно і красиво відновлене після цього процесу - як і всі інші тіла - моїми колегами. Працівники моргу по праву пишаються своєю майстерністю. Сімʼя Алани не має боятися бачити її. Дійсно, вони мають це зробити. Бачити тіло рідної людини - це спосіб попрощатися, визнати остаточність смерті й радіти життю.
Потім я домовився про те, щоб родина могла побачити тіло Алани. Вони тихо дякували мені, коли я йшов. Я знав, якою довгою і важкою буде скорботна дорога, як вона розгортається перед ними. Можливо, я спростив для них кілька кроків на цьому шляху.”
― Richard Shepherd, Unnatural Causes: The Life and Many Deaths of Britain's Top Forensic Pathologist