Status Updates From Кассандра курить папіроси

Ой, тут трішки помилка з роками життя Івана Нечая

«Готові и добре озброєні. Гм, - вона прибрала пасмо темного волосся за вухо. — Невже тільки так і можливо жити вільно у сьому місті?»

Обоє такі до дурости обовʼязкові. Шкода, що до любови у них, здається, так і не дійшло. Але хіба не так буває, коли навіть до любови ставитись так до біса серйозно».

тягнути за вісь, барабан відкривається, патрони у комірки,
закрити барабан,
перевірити,
увага,
не цілитись туди, куди не хочу стріляти,
око на мушку,
куди хочу стріляти, прицілитись,
спустити курок, натиснути спусковий гачок,
амінь

Це відчуття було знайомим з дитинства, десь у той спосіб, як діти памʼятають батьківський ремінь, яким їх навчали норм поведінки у сімʼї.

[…] ненавидів це боягузтво у собі, ці моменти, коли совість відчувалась фізично, здушуючи його шию і тихо шепочучи лебедині пісні про його нікчемність, підлість і прогниле єство.

Нема знаття, коли і як помремо, але шанси на те є.

І втім, [..] вже був дуже поруч, так поруч, як у фільмах, так поруч, як не підходять до людей, які байдужі.

Можна хтіти, і в молодо сті це геть не рідкість, допомогти усім, урятувати всіх. Та тільки ми з вами люди, а не боги, і наші сили скінченні.

Слова, розумієте, вони вертають справжність речам і подіям. А тут говоримо про ті події які б я з радістю бачила маривом.

«Якщо на життя дивитись як на їжу, то, ви, Наталю, памʼятайте собі, ви основна страва».
[…]
«Усе, що у страві, її приготування - усе залежить од вашого вибору, як-то у ресторані, тільки меню залежить не од вас».

Чому саме я маю бути частиною покоління змін імперій? Чому я не могла народитись одразу у стабільній, тихій Україні, на зразок Швейцарії чи Нідерпандів?

Я не розумію, чому саме ми маємо жити в ці
"історичні часи"? Хто мене питав, чи хтіла б я жити в "історичний час"?

Ця сповʼянська любов вплітати батька в імʼя, звʼязувати себе з ним. А як щодо тих з нас, хто збудував життя не завдяки, а всупереч батькові? Чому він досі має місце у нашій інтродукції?

Зараз пишу й шкодую, що саме такою, політичною, була наша остання розмова. Але, напевне, неможливо в останніх розмовах якось одкинути усе те попереднє, суперечки та спогади, які ти мала з людиною раніш.

Що взагалі можна сказати людині в останній розмові з нею? Як можна все сказати пиш у одній розмові?

Вчора ще, коли думала про щоденник, дійшла до того, що це, певне, саме він тримає мене при глузді. Так я знаю, що про це все знатиме ще хоч хтось. Хоч хтось пам'ятатиме, навіть якщо мені й загинути сьогодні-завтра.

Встала з першими гарматами. Нікуди не ховалась.
Позаяк тут, коли неподалік, із Жидівського базару, долинає без угаву стрілянина, ховатись без сенсу. Влучить - то влучить. Не вік же ховатись.

Коли петиш у прірву, це падіння теж стає певною визначеністю, сильнішою та певною мірою заспокійливішою, ніж коли ще маєш за що триматись на краю. І нічого лякатись падіння, однаково той ляк нічого не змінить.

Яке кохання? Звідки? Та й до чого це зараз?

Яке дивне єднання буває од спільного страху смерти. Спільного зависання над тією межею, що її лякаюсь.

Допомогою нам ви тікаєте саме од цього, хіба ж не так? Ви боїтесь залишитись наодинці із собою. Адже тоді доведеться нарешті одновісти собі: "Що далі робитиму я?" Простіше ж бо рятувати инших, ніж себе. Це я, повірте, знаю.

Хай вам Господь помагає, з вашою сердобольністю. Самі ви, бачу, з нею не скеруєтесь

У дитинстві на порятунок принцес чи й просто знатних пані завжди приходили лицарі, козаки, принци, але що ж... У реальнім житті чорта з два (перепрошую, щоденнику). Попри всю тяготу моєї ноші, принців не зʼявилось.

Надворі, як на зло, було пасмурно, що до оптимістичних поглядів не надавалось.

Чоловік може піти, чи ось збожеволіти. А діяманти, які він дарував, завжди залишаться.

Ви смієтесь. Чому це? Діяманти - найбільш стабільна валюта для жінки. Їх дарують батьки, чоловіки, й головне - ніхто, ніякий чоловік не одбирає. Кому бо ще треба намиста, тіяри та браслети? А їх завше можна продати.