Status Updates From Химерне серце. Новелі

«А що таке пам'ять? А що таке спогади? Не
більше, як дірявий місток між минулим і сучасним».

Від цього проходу гострою травою і муравлиськами (цей прохід просто руйнував черевики) скорочувався день: дополудне ставало маленьке, що можна було його в жменю сховати, а пополудне саме заганяло сонце за обрії.

Хоч молодий лісничий мав плечі широкі й міцні,
як кам'яна плита, лице з жаром сонця й подихом
лісу і «минуле», Оксана ніколи не хотіла чути його історій.

Але скажіть мені, яка ріжниця між уявою і дійсним нещастям? Терпіння однакове...

Простіть мені богохульство, але мені здається, що стільки любові в погляді можуть мати або святі, або закохані і вуличниці.

ненормальні часи витворюють ненормальні думки, скажете

Ти спитав щось в неособовій формі, а я відразу відчула, що ти не знаєш, як заговорити до мене, на «ти» чи на «ви». Мені прийшла тривожна думка до голови: «Може.. може... ти забув, як мене на імʼя?»

Хочу поговорити з тобою. Хочу витрясти з свого серця все до останньої порошинки, щоб нічого-нічогісінько не перевезти із собою звідти сюди.

Хотів повʼязати думки в один вузол, але вони раз у раз вихоплювались з-під контролю й розбігалися наліво й направо:

Це все вона дуже добре памʼятає, але — може, цього замало? Хіба це досить — дати комусь вдосталь хліба й більше не дбати за нього? Чи заспокоєні одні бажання не родять інших, сміливіших?

Хіба хтось гать на небі розпустив: сонце ллеться на землю без стриму й міри. Весна вже. Хоч у календарі треба ще на неї повних два дні ждати.

Тепер її єдине щастя: раз на тиждень пополудні
лишатися самою й мати спокій...

Та ні! Бо коли хочеться когось щодня бачити, коли буває так сумно на серці, що аж сльози навертаються на очі, бо хтось проходить повз тебе, навіть не посміхнувшись, то це має означати, що доня таки справді закохана.

Це звалося щастям: пʼять літ і ляля, що заплющувала оченята, як ішла спати.

Та ти не впізнав мене. Молоді не довіряють своїй намʼяті. Щоби не забути один одного, вирізують свої імена по деревах, дарують собі квіти та світлини.

Немає у світі нічого більш зворушливого, ніжнішого, як той перехід у дітей з «ти» на «ви», а потім знову на «ти».

Вона видить лише якусь невиразну постать перед собою і цілі скирти аж під саму стелю книжок і розуміє нараз, що люди, які тут живуть, не мають часу на мрії про минуле...

Я дуже добре знаю, що, де б ти не був, дорога від тебе до мене буде все така сама, як від мене до тебе.. і я давно відшукала б тебе, якби не страх, що з ним приходить уже на світ жіноче серце...

Ти сказав мені: «Коли настане весна, візьму тебе на руки й. скажу щось, чого досі ні одній жінці не говорив».
І я повірила, що в твоїм любовнім словничку можуть бути ще слова, що їх ти досі ні одній жінці не говорив.

Скільки разів спинялася я очима на Ваших устах, все мала враження, що вони приспані наркозом.

Вавилонська вежа... Зовсім вавилонська вежа: хтось переплутав нам мову серця, і ми зрозуміти себе не можемо. Втікаємо від кохання, що за нами гонить, а гонимо до того, що від нас втікає...

Людське серце — як мала, нерозумна дитина: все
простягає руки за тим, чого дістати не може.

«А все ж... а все ж, — товчеться їй у мозку вперта думка, — якби він мене направду кохав, то не дав би так скоро слово честі, що це останній раз..»

[…] як це пояснити собі, що ти — такий оригінальний, коли йде про вибір узору краватки, в коханні кроком не поступив поза межі царства старого дідуся Шаблону? Девʼятдесят лицарів наших днів кінчає й починає своє кохання
«дружбою».

І я тепер зрозуміла вже, що значить, коли мужчина говорить жінці «будь мені другом»..

Та люди, як мистецькі образи: інакше представляються здалека, інакше зблизька.

Не раз думала я собі: як це нерозумно ділити кохання на «щасливе» й «нещасливе», коли вже сама спромога кохати дає таке велике щастя.

Чи ти можеш зрозуміти, що це значить: мати сім літ і не мати вже ілюзій в житті? Ох, мамо, сьогодні якби я могла, то гукнула б батькам всього світу: обережно з вбивством ідола в душах ваших дітей.

Вчора бачила я твої очі: вони не повеселішали від того, що половину світу оглянули. Мені здається. що вони такі втомлені, начеб не хотіли більш нічого вже бачити.