Status Updates From Химерне серце. Новелі

моє відкриття року

як виявилося, я досі страшне як люблю пані Вільде

«А що таке пам'ять? А що таке спогади? Не
більше, як дірявий місток між минулим і сучасним».

Від цього проходу гострою травою і муравлиськами (цей прохід просто руйнував черевики) скорочувався день: дополудне ставало маленьке, що можна було його в жменю сховати, а пополудне саме заганяло сонце за обрії.

Хоч молодий лісничий мав плечі широкі й міцні,
як кам'яна плита, лице з жаром сонця й подихом
лісу і «минуле», Оксана ніколи не хотіла чути його історій.

Але скажіть мені, яка ріжниця між уявою і дійсним нещастям? Терпіння однакове...

Простіть мені богохульство, але мені здається, що стільки любові в погляді можуть мати або святі, або закохані і вуличниці.

ненормальні часи витворюють ненормальні думки, скажете

Ти спитав щось в неособовій формі, а я відразу відчула, що ти не знаєш, як заговорити до мене, на «ти» чи на «ви». Мені прийшла тривожна думка до голови: «Може.. може... ти забув, як мене на імʼя?»

Хочу поговорити з тобою. Хочу витрясти з свого серця все до останньої порошинки, щоб нічого-нічогісінько не перевезти із собою звідти сюди.

Хотів повʼязати думки в один вузол, але вони раз у раз вихоплювались з-під контролю й розбігалися наліво й направо:

Це все вона дуже добре памʼятає, але — може, цього замало? Хіба це досить — дати комусь вдосталь хліба й більше не дбати за нього? Чи заспокоєні одні бажання не родять інших, сміливіших?

Хіба хтось гать на небі розпустив: сонце ллеться на землю без стриму й міри. Весна вже. Хоч у календарі треба ще на неї повних два дні ждати.

Тепер її єдине щастя: раз на тиждень пополудні
лишатися самою й мати спокій...

Та ні! Бо коли хочеться когось щодня бачити, коли буває так сумно на серці, що аж сльози навертаються на очі, бо хтось проходить повз тебе, навіть не посміхнувшись, то це має означати, що доня таки справді закохана.

Це звалося щастям: пʼять літ і ляля, що заплющувала оченята, як ішла спати.

Та ти не впізнав мене. Молоді не довіряють своїй намʼяті. Щоби не забути один одного, вирізують свої імена по деревах, дарують собі квіти та світлини.

Немає у світі нічого більш зворушливого, ніжнішого, як той перехід у дітей з «ти» на «ви», а потім знову на «ти».