Status Updates From Осінь для ангела

... брат твій увійде, сяде згорбатілий, забалакуватиме про ніщо, аби хоч якось себе забути; забалакуватиме до власного потойбіччя на вікні завбільшки з траурну портретну раму ...

...помиляється той, хто вважатиме мене бездушним, бувало, апатія приховувала до стільця на манір засудженого до страти електрикою...

Це ⭐⭐⭐⭐⭐ вже на першому реченні

книжка дуже важко йде. залишу її для наступної осені

все мине, як закоханість уві сні

був навпроти знання, що смерть мужніша і легша від втрати віри; всюди вбачав приреченість; серед тіток, що продавали закоханим перші пучки козьодрів, квіти пахнули свіжістю простирадла перед абортом, серед синіх поштових домовин, що завагітніли листівками на восьме березня, вже там, всередині, безсоромно спліталися зізнання і плодились байстрючі долі

ти, вікове втілення знань, потрактованих, як культура, таємно заручена з трупом істин, імператриця науки і вчених спокус, ти байдуже, всезвідано взяла мою долю, нікому нічого не винну, засуджену тим, що мучилась серед тіней і мірою покаянь готувала себе для доброго; вмерло розсіяне на тисячі сповідей зерно, пора, очистившись, розказати про Диво;

відчуваючи, що прокидаюсь, при всьому світлому настрої сну встиг уявити подвір’я: сім яблук білого наливу просвічує крону і ранній присмерк, запах солодкого соку під пругом коси, батько несе за плечима рядно мішанки, дзеленькоче ланцюг і глухо об кротовини гупає припін відіпнутого на пастівні теляти, мама з відром іде звідти по пояс у білоцвітому кривавнику, холодне сонце їжаком згортається на непогоду

Біблію до того читав поверхово, як завжди читає той, маловірний, кому Святе Письмо ще не відкрилось для серця; події, притчі запам’ятовувались без паралелі на власний духовний стан; це згодом вповні розвидніли строфи, озоновим світлом заструмував кожен абзац;

путівець пролягає кипарисною алеєю, дитинний вираз облич лякливіє висотою, вище й вище до нагірного монастиря розкрилюються по схилках серпневі сади, останній зворот, обсаджена квітучим олеандром ограда, — паломник з тераси бачить неймовірно сліпуче проти сонця, запалене латунними свічниками яблунь, безобрійно молоде, в клавішах янгольського благовістя, море.

вставайте викупані, похітливі, злозачаті, розніжені, вгодовані на заріз, гомосовєтікуси, сексуалісти, щасливо прописані на апостольських кручах, бідні мої, содомчани, гоморці, тремтіть, бо поправді вже янголи для всеспалення позначили ваші доми;

сумні, з очима онаніїв, кінчають хутко

сивів і вищав туман на мосту, коло річки на брилу граніту опустився старезний степовий орел, востаннє оглянув голий до териконів простір, хрипливо гавкнув, роздратований свистом ховрахів на горбі, прислухавсь, — замовкли, — зігрітий втомою влади над степом, міцніше вкутався крилами, суворо й незмигно звів очі на дзьобаку, ніздрями з насолодою втягуючи полиново дрімотне повітря, заплющився;

Архангел по хмиз для багаття всенічного полинув, розтанув при кованих дверях тьми;

обторкувала сироти на крижаних грудях, ув’язнена сутінню, затискала видих божевільної насолоди, погляньте, я ще сама! викупана, молода любила кожного в бузковій імлі мошкари за балконом, мов за перилами спраглого мосту; а де ж він зараз, мій психолог, мій психіатр, сидить на підлозі квартири, обкладений книгами по сектанству

і вкупі з безболісним святим вогнем линули слова тихі, пестливі, розгублені

печерна сутінь молодої весни з різнотравними, з брунькуватими духмянками беззаздрісно юного щастя, світло тихе,