Victoria’s Reviews > Любовна класика > Status Update

«Яке велике щастя — кохати, кохати сліпо, безтямно, кожним фібром душі впивати в себе вогонь кохання, почувати в кожній краплі крові його жагучу отруту…злитися з коханою людиною всім єством своїм!…»

Хто вона, де вона — й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.

— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую от тут…— Вона показала на серце.

2 і не сміємо цього зробити, бо…бо ми ж всього кілька годин «знайомі» одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми…не сміємо.

1 Ми, двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажаннями злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє…двоє людей, а не кузьок…

— Фу, катзна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене зовуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу.
— Через що?
— Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі…А імʼя — пошлість. Правда?

«Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучилися, а тепер знову зійшлись».

— (…) Тікаймо, серце, звідсіль і будемо кохатись донесхочу справдешнім вольним людським коханням, — сказав Аристид.

— Моя любов повинна буть без заважання, без притичин. Кохання повинно буть вольне, як вольне в цьому ділі й людське серце.(…) Я тебе так кохаю, що ладна йти з тобою хоч на край світу, хоч в огонь.

…й сказав тихесенько: «Марусю!…Де моя Маруся?»
— І вже, сину, Маруся ні твоя, ні наша — Божа! — став йому Наум казати. — Покинула нас!