Марта Андрієвська’s Reviews > Ведмеже місто > Status Update

Роздуми жертви:

Хтось із них має померти. Вона ще не вирішила хто.

Врешті людина зношується. Це не так уже й помітно, бо ті, хто перебувають біля зацькованої дитини, думають собі, що вона звикає до такого ставлення. Але до цього ніколи не звикаєш, ніколи. Тобі весь час пече всередині. Просто ніхто не знає, якої довжини твій вогнепровідний шнур, навіть ти сам не знаєш.

Складні запитання, прості відповіді. Що таке суспільство? Це сума нашого вибору.

Рани батьків не загоюються. Рани дітей також.

«Ми не можемо захистити наших дітей».

Ще недавно треба було допомагати їй відригнути. Тепер вона грає на гітарі. Господи. Ця любов колись перестане бути нестерпною?

Ана завжди розривалася між бажанням кричати на все горло і взагалі замовкнути.

Один із найжахливіших ефектів горя полягає в тому, що ми почуваємося егоїстами, коли не горюємо. Неможливо пояснити, які зусилля потрібні, щоб продовжувати життя після похорону, щоб з’єднати сім’ю з уламків, жити зі шрамами. То про що врешті починаєш просити? Просиш про добрий день. Просто один добрий день. Кілька годин забуття.

Одне з того, що втратила дівчинка цієї ночі, — місце, де можна не боятися. Таке місце є в кожного з нас, поки його в нас не забирають. І можливо, що вже й не повернуть. Тепер Майя буде відчувати страх усюди.

Бути батьками — це наче стати надто малою ковдрою: як би ви не старалися всіх накрити, завжди залишиться хтось, хто змерзне.