Марта Андрієвська > Recent Status Updates

У той час я навмисно відмовлявся кидати хлібні крихти, за якими можна було б знайти зворотній шлях; натомість я їх їв.

Я довго не виходив із вбиральні, наче ця територія була непідвладна світу та його природнім циклам, і доки я в ній перебуваю, доти факт повідомлення не відбувся, нічого не змінилося: мій тато живий, я одразу ж зателефоную йому, ми обговоримо останні новини. Але моя дружина міцно обійняла мене, щойно я вийшов.

Людська пам'ять працює на забуття.

Із плином часу стає також важко впускати в життя нових людей, вводити в сюжет, пояснювати незрозумілі епізоди. Людей, які здатні розібратися самостійно відчуваєш одразу. Простіше з тими, яким потрібен ти тепер. Таким, яким ти став, або таким, яким хочеш здаватися.

У тебе давно не було справжніх розмов - тих, де ти намагаєшся наполягти на своєму чи зрозуміти суть пропозиції співрозмовника. Радше - ти киваєш у відповідь, говориш коли настає твоя черга, та волієш знати не знати зайвої інформації, яка яка б ускладнила сприйняття людей. Частіше - свідомо уникаєш її.

Я кинув останній погляд на дім свого дитинства і завів мотор. Свої відчуття я можу порівняти лише з моментом, коли перегортаєш сторінку книжки й раптом розумієш, що вона остання, а ти надто прив'язався до історії.

Я мовчки спостерігав, як хтось розпочинав своє життя. Вони не задумувались, що продаж помешкання фактично означав, що чиєсь життя тут нещодавно закінчилося.

Роздуми жертви:

Хтось із них має померти. Вона ще не вирішила хто.

Врешті людина зношується. Це не так уже й помітно, бо ті, хто перебувають біля зацькованої дитини, думають собі, що вона звикає до такого ставлення. Але до цього ніколи не звикаєш, ніколи. Тобі весь час пече всередині. Просто ніхто не знає, якої довжини твій вогнепровідний шнур, навіть ти сам не знаєш.

Складні запитання, прості відповіді. Що таке суспільство? Це сума нашого вибору.

Рани батьків не загоюються. Рани дітей також.

«Ми не можемо захистити наших дітей».

Ще недавно треба було допомагати їй відригнути. Тепер вона грає на гітарі. Господи. Ця любов колись перестане бути нестерпною?

Ана завжди розривалася між бажанням кричати на все горло і взагалі замовкнути.

Один із найжахливіших ефектів горя полягає в тому, що ми почуваємося егоїстами, коли не горюємо. Неможливо пояснити, які зусилля потрібні, щоб продовжувати життя після похорону, щоб з’єднати сім’ю з уламків, жити зі шрамами. То про що врешті починаєш просити? Просиш про добрий день. Просто один добрий день. Кілька годин забуття.

Одне з того, що втратила дівчинка цієї ночі, — місце, де можна не боятися. Таке місце є в кожного з нас, поки його в нас не забирають. І можливо, що вже й не повернуть. Тепер Майя буде відчувати страх усюди.

Для ґвалтівника злочин триває кілька хвилин. Для жертви він ніколи не закінчиться.

Бути батьками — це наче стати надто малою ковдрою: як би ви не старалися всіх накрити, завжди залишиться хтось, хто змерзне.

Збільшення кількості предметів в обмеженому просторі призводить до критичної точки, за якою зменшується свобода.

«Мозок продовжує працювати, байдуже, що ми робимо, аби завадити йому»

Немає, певно, жахнішого одкровення, ніж мить, коли ти дізнаєшся, що твій батько — жива людина зі звичайної плоті та крові.

«Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то я обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я».

Початок — то мить, коли варто якнайкраще подбати про істинну рівновагу речей.

Бакмана можна розбирати на цитати.

Я чула по телевізору, як один педіатр казав, що батьки з минулого покоління приходили й запитували: «Наша дитина пісяється в ліжко — що з нею не так?». А тепер батьки з вашого покоління приходять до лікаря й кажуть: «Наша дитина пісяється в ліжко — що з нами не так?». Ви за все берете на себе провину.

За час батьківства буває кілька таких років, коли на почуття дітей витрачається весь кисень у сім’ї, до того ж із таким емоційним зусиллям, що деякі дорослі роками не встигають висловити власні почуття, і якщо довго не мають змоги говорити про себе, то взагалі забувають, як це робиться.

... бо якщо тобі не подобається життя, це ще не означає, що тобі потрібна альтернатива.

— Якщо я віддаю свій автомобіль автомеханіку, то спершу хотіла б переконатися, що його власна машина не виявиться купою металобрухту.

Психологиня глибоко вдихнула й мовила:

— Це похвально.

Саме тому всім психологам потрібні власні психологи, супервізії та інтервізії.

Ті, кого вона (депресія) спіткала, стають схожими на казкового Кая, якому друзки із зачарованого дзеркала потрапили в око та серце: світ, люди, майбутнє, вони самі бачаться їм через призму химерного скла, і ніхто не може переконати у зворотному: я сам (чи сама), нікого немає навколо.

Ігнорування того, чого ми не бачимо, поєднане з надією, що так воно перестане існувати, повертає нас до стану дітей, які не пізнали сталості об'єктів.

Місце смерті має свою особливу силу. Таке місце зберігає пам’ять про те, що сталося, ще довго після того, як тіло виносять, а кров змивають. Воно затримує відгомін криків, береже запах страху. І, наче чорна діра, засмоктує у свій вир увагу живих, які не можуть відвернутися, не можуть опиратися погляду в пекло.