Mriya 🇺🇦’s Reviews > 30 віршів про любов і залізницю > Status Update

Глибоко.
До крові.
До сухожиль.
До темних місць, з яких починається подих.
Солодко, наче втома, наче наркотик.
Гостро, наче впевненість, наче біль.
Уздовж нервів, ніби уздовж рік.

Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії, дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику,
вибираючись із згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.

Тут, де врешті зійшлися ми.
Все спочатку, як речення в книзі.
Вийти на пагорби із зими,
розрізняючи смуток в утісі.
Перший птах при холодному лісі,
ніби ліхтар серед пітьми.

Я пам'ятаю голоси,
станційне плетиво предметів
і сутінки, які росли
поміж пекарень та буфетів.

І сонце соком із цитрин
розмащувалось по одежі,
випалюючись, як бензин,
ховалось за вокзальні вежі.

Щось там залишилось - невиписане, таке,
чого не можна назвати, надто грізне воно, надто тонке, таке, з чого не пишуться вірші, не зостається слідів - щось зникоме, подібне до весняних холодів.

Так, відстань розʼєднує нас, робить одинокими й покинутими, але для тих, хто має терпіння і мету, існує залізниця. Відстань не має лякати чи пригнічувати.