Status Updates From 30 віршів про любов і заліз...

Глибоко.
До крові.
До сухожиль.
До темних місць, з яких починається подих.
Солодко, наче втома, наче наркотик.
Гостро, наче впевненість, наче біль.
Уздовж нервів, ніби уздовж рік.

Ось ця дорога — нині позначена безголоссям, ночівлі ці — подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки, ви — позбавлені дому, проте не позбавлені серця.

Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії, дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику,
вибираючись із згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.

Тут, де врешті зійшлися ми.
Все спочатку, як речення в книзі.
Вийти на пагорби із зими,
розрізняючи смуток в утісі.
Перший птах при холодному лісі,
ніби ліхтар серед пітьми.

Я пам'ятаю голоси,
станційне плетиво предметів
і сутінки, які росли
поміж пекарень та буфетів.

І сонце соком із цитрин
розмащувалось по одежі,
випалюючись, як бензин,
ховалось за вокзальні вежі.

Щось там залишилось - невиписане, таке,
чого не можна назвати, надто грізне воно, надто тонке, таке, з чого не пишуться вірші, не зостається слідів - щось зникоме, подібне до весняних холодів.

Так, відстань розʼєднує нас, робить одинокими й покинутими, але для тих, хто має терпіння і мету, існує залізниця. Відстань не має лякати чи пригнічувати.