Сойчине крило Quotes

“Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця?...
Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громади, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях?...
Тямиш той ліс із його полянами і гущавинами, з його стежками й лініями, з його зрубами та хащами, де стояли високі квітки з тужливо похиленими головками; де до сонця грали тисячі сверщків, а в повітрі бриніли міліони мушок, а в затишках гніздилися рої співучих пташок, а по полянах паслися ясноокі серни, а скрізь розлита була велична гармонія, і життя йшло рівним могутнім ритмом, що передавався душам людським?...
Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шепти дружньої розмови...”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Душа відчиняється, мов квітка, щов часі бурі стулила була свої барвисті листочки”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Ніч. Тихо, ясно. Осінні пахощі плюються. Крізь відчинене вікно разом із теплом ночі. Далеко грає море, а по його хвилях танцюють роями дрібненькі світла...”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і бог! З ним живеш - мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Бідні ми створіння з нашими святощами! Шмат старого полотна, засушене крило давно вбитої пташини, перед літами зів'яла квітка, стара книга на давно забутій мові - а піди ж ти! Прикипить наше серце до такої бездушної річі, настелить на неї наша уява все найкраще й найстрашніше, що має наша природа, - і ми носимося з тою річчю, бережемо її, терпимо, і б'ємося, і вмираємо за неї!”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Нерозв’язана загадка цікавить, навіває жаль або тугу, все те приємні відчуття. Розв’язана загадка може зранити або вбити”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Скільки там слів написано! І подумай собі, що іноді досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб навіки або на довгі літа зробити його нещасливим!”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!

Життя — се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Хіба ж ти не знаєш, що цвіт - се кокетерія рослини, що всі оті рожі, геліотропи, хризантеми та туберози те тілько й робить, що кокетують, грають ролю, б'ють на ефект, а все і одній цілі. Ти знаєш у якій. Вони дразнять наш зір своїми пишними кольорами, лоскочуть наш дотик незрівнянною ніжністю своїх листочків та чашечок, бентежать наш нюх різнородністю та розкішними комбінаціями запахів, яких наша мова не в силі назвати, а наша наука укласифікувати. Але їм іще сього мало. Вони не задовольняються нашими змислами, заходять у нашу душу, глибоко торкають наше естетичне почуття нечуваним багатством та різнородністю рисунка, грацією своєї цілосності, принадністю та таємничістю своїх рухів”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця?...
Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громади, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях?...
Тямиш той ліс із його полянами і гущавинами, з його стежками й лініями, з його зрубами та хащами, де стояли високі квітки з тужливо похиленими головками; де до сонця грали тисячі сверщків, а в повітрі бриніли міліони мушок, а в затишках гніздилися рої співучих пташок, а по полянах паслися ясноокі серни, а скрізь розлита була велична гармонія, і життя йшло рівним могутнім ритмом, що передавався душам людським?...
Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шепти дружньої розмови...”
― Іван Франко, Сойчине крило

“Празнично! Що таке празничне стрічання Нового року? Шумне товариство, молоді жіночі голоси, мов срібні дзвоники. Старші панове гудуть, мов дуби в теплому вітрі. Світло салону, звуки фортеп'яна. Хор, пісні, сола.. Декламація, брава, оплески. Жарти "Кришталева чаша, срібная криш..." Наближається північ. Починає бити дванадцята. Всі підносять чарки, вихиляють душком, а батько родини кидає свою додолу. Нехай так пропадає всяка турбота! Бреннь! І раптом гаснуть світла. Всі запирають у собі дух. Бам...бам...бам... числять до дванадцяти. Най жиє Новий рік! Най сяє нове щастя! Світла! Музика. Пісні. Нові чарки, нові тости. Поцілуї. Радість і стиски рук...”
― Іван Франко, Сойчине крило