Інтернат Quotes

“– І ще, – додає Ніна. – Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?
– Я, Ніно, туди не ходжу, – з викликом відказує на це фізрук.
– І як звати нашого депутата – не знаєте?
– Поняття не маю.
– І на чиєму боці він тепер воює – навіть не здогадуєтесь?
– Ні, – Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.
– Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? – питає Ніна. – Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне – щоб вони нормативи здавали?
– До чого тут нормативи? – дещо розгублено говорить Валєра.
– До того, – не пояснює Ніна. – Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?
– Я не боюсь.
– Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами – боїтесь. І їм, – показує Ніна за спину, – боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.
– Валерій Петрович про інше говорив, – пробує вступитись Паша, але Ніна тихо, однак твердо його перебиває:
– Про це, – перебиває вона, – саме про це: про страх та безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите?
– Я мовник, – відказує на це Паша.
– А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?
– Ну, – невпевнено говорить Паша.
– А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, – виправляється вона.
– Проти мене ніхто не воює, – заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. – Я ні за кого.
– Ну а коли стріляють по вашому племіннику – ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?
– Я не знаю, хто стріляє.
– Справді? – спокійно дивується Ніна. – А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.
– Не знаю, – так само сухо відказує фізрук.
– А я знаю, – говорить Ніна. – Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?
– Ну звідки я знаю? – роздратовано говорить фізрук.
– Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, – виправляє себе Ніна. – І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?
– З іншого боку теж стріляють, – огризається Валєра.
– Стріляють, – погоджується Ніна, – тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід, Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, – повертається вона до Паші, – ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу.”
― Сергій Жадан, Інтернат

“..надиктовую їм усі ці мудацькі диктанти, вбиваю в голови складні й незрозумілі приклади, вчу правил, які їм ніколи не згодяться. вчу говорити без помилок. а ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли, - не вчу. та й сам не вмію”
― Сергій Жадан, Інтернат

“Телевізор він не вимикає навіть уночі. Він у них, наче вічний вогонь: горить не так для втіхи живих, як у пам’ять про померлих.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Знаєш, як у нас прапор зривали?

- Ну? – не розуміє його Паша.

- Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.

- І шо? – далі не розуміє Паша.

- Ну, коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.”
― Сергій Жадан, Інтернат

“Тільки не сьогодні. Сьогодні мене ніхто й ніщо не зможе зупинити. Сьогодні я навчусь любити й сприймати цей світ таким, яким він є. І він, світ, хай теж вчиться мене любити.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Паша дивиться на місто й зовсім його не бачить. Бачить лише чорну яму, над якою, наче повітряні змії, висять великі чорні дими з довгими хвостами. Так, мовби хтось викачує з міста душі. Й душі ці — чорні, гіркі, чіпляються за дерева, пускають коріння в підвали, ніяк їх не вирвеш. І ще там, далеко, з іншого боку міста, щось палахкотить, розповзаючись обрієм, ніби з ґрунту вийшла
розпечена лава.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла. Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив.”
― Сергій Жадан, Інтернат

“But you don't talk about that either. Like it has nothing to do with you. Even though you should've made up your minds and picked a side a long time ago. You're so used to hiding. So used to staying out of things, letting someone else decide everything for you, letting someone else take care of things for you. Nobody's going to decide for you, nobody's going to take care of things. Not this time. Because you saw what was going on, you knew. But you kept silent, you didn't say anything. Nobody's going to judge you for that, obviously, but don't count on your descendants' appreciation. Basically," Nina says, standing up resolutely, "what I'm saying is, don't delude yourself—everyone's going to answer for this. And those who aren't used to answering for anything will be the worst off.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“when there's an explosion behind the apartment blocks, he squats down in the tall grass, sits there for a bit, then musters the resolve to keep going. "TV," he thinks, irritated. "What does the TV have to do with this? And what does politics have to do with this? Who even needs politics?”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Чим ближче до станції, тим більше військових на вулиці. Повз нас, у бік міста, проїздить ціла колона важкої техніки. Очевидно, з вокзалу, щойно вивантажились. Військові зосереджені, спокійні. Ніхто не кричить. Ніхто нікого не сварить. Усі готуються до війни, яка триває далі. Кожен планує вижити, думає повернутися. Всім хочеться повернутись додому, всі люблять повертатись. Я ось теж
люблю повертатись на станцію, люблю рахувати будинки, впізнавати сусідів на зупинці, чекати, коли з-за рогу з’явиться наш дім, схожий на половинку чорного хліба. На деревах довкола зупинки сидять птахи. Цілі зграї. Сонні, мокрі, нерухомі. Так, ніби чекають на автобус. Можливо, прилетіли з міста, ближче до своїх, почуваються тут безпечніше.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Паша дивиться в темряву. Вона рухається й пульсує. І жодних зірок там, ясна річ, немає. Є натомість уся та каламуть, яка вже котрий день висить над містом, обтяжує його, наповнює його собою. Скільки потрібно ще часу, аби все це закінчилось? — думає Паша, розглядаючи навскісні потоки. Скільки часу потрібно, аби все це зникло під водою? Час зупинився, нічого не лишилось,
нікого не шкода. Я ніколи не зможу звідси вибратись, ніхто не зможе звідси вибратись живим, усі залишимось тут, усі поляжемо під цією мертвотною водою. Паша згадує все, що бачив за ці два дні, всі вимучені очі й перекручені злістю обличчя, всі хрипкі від зневоднення голоси, всі розхитані безсонням постаті, весь холод і всю вологу, і його раптом починає піднуджувати — і від того, що перемерз, і від того, що дуже хочеться їсти, і від старого, який пахне смертю, так, ніби розкладається просто тут, у дощових потоках.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Де вона залишила свій одяг? Де її дім? Коли вона туди потрапить? Половина з них не має домів: розбрелися довколишніми містами, вибралися звідси безкінечними вагонами, розгубилися світом. Скільки часу тепер необхідно, аби вони повернулися? А коли повернуться — чи пізнають свої доми?
Адже раніше все це мало зовсім інший вигляд. Нині тут важко щось упізнати: помешкання без голосів, вулиці без світла, площі без птахів. На пагорбах стоїть сіра важка будівля. Вікна забиті фанерою. На фанері якісь знаки й попередження — про те, що вже скоєно, і про те, що скоєно буде.
І що буде всім, хто тут живе, за те, що сталося й станеться. І що буде тим, хто ніколи тут не був. Небо над будівлею низьке й туманне, здається, що туман витягується просто з вікон, здіймається вгору, закручується у вузли й петлі, тягнеться вітром на південь, до моря. Довкола будівлі стоять чорні яблуні, які давно вже не родять, але стоять де поставили. Жовта мокра трава, темна липка глина, вогке повітря відгонить паленою гумою. З-поміж дерев до будівлі вибираються безпритульні
пси, троє — худі й насторожені. З такими відчайдушними й безнадійними поглядами, ніби останні дні харчувалися трупами. І знають, що гірше вже бути не може, гірше вже не буде, і загалом — ніяк уже не буде. Лишилося ховатися в цій траві, грітися між камінням, у сподіванні на те, що все завершиться швидко й безболісно. Бредуть травою, вибрідають на ламаний асфальт перед будівлею, принюхуються до голосів усередині, принюхуються до запаху безпорадності. Підходять ще ближче,
тицяють свої псячі писки в діри у фанері. Раптом зауважують усередині ще один запах, новий, незвичний. Запах чужого. Зауважують, що запах цей зовсім інакший, що в ньому, крім утоми та байдужості, проступає щось загрозливе, щось, що їх по-справжньому лякає. Можливо, запах сили. Можливо, запах любові. І від запаху цього їм що далі, то неспокійніше. Аж починають підвивати, тяжко втягують мокре повітря, видихають теплу пару зі своїх пащек. Не витримують, розвертаються, біжать назад — у траву, між каміння.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“І хоч довкола темно, і хоча найбільше хочеться заховати руки глибоко в кишені, Паша встигає відчути її тонкі кісточки, тонку обручку й нігті — такі ламані, ніби вона робила важку роботу. Скажімо, чистила рибу. Або вибиралася з власної могили.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“До будинку ветеринара дістаються близько сьомої. Дев’ятиповерховий панельник. Половини шибок немає. Темно, тихо. Перед під’їздом розбита лавочка. Паша дивиться й розуміє, що розбили її ще до війни, у мирний, так би мовити, час. Під’їзд був із домофоном, але нині двері стоять розчахнуті, зсередини витікає темнота, ніби чорна вода.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Далі так і йдуть — не говорячи й не обертаючись, наче боячись побачити за спинами щось жахливе.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Нізвідки виникає короткий пронизливий свист, потім розрив, збоку, за півсотні метрів від них вибухає, кавалки землі летять навсібіч, всі падають у траву, дівчинка-підліток скрикує, дідусь теж зойкає якимось нажаханим видихом, ніби хоче втримати в собі страх і не може. На кілька секунд усе
завмирає, а потім знову коротко просвистує та рве траву.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“А процесія йде повільно, ніби ніхто нікуди не поспішає, ніби часу у всіх — цілий вагон, один із тих, що сотнями стоять тут у тумані, як сонні тварини. Більшість — розбиті й спалені, частина — зі рваними наскрізними дірами, хоча є й більш-менш неушкоджені.
Стоять, чекають своєї черги: живим не залишиться ніхто.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Паша думає, що це взагалі найкращий варіант — повернутися зараз додому, і теж робить крок до автобуса, але коло дверей уже стоїть військовий і, навіть не озираючись, відштовхує Пашу, той лише бачить, як ноші обережно передають усередину, Паша помічає злипле волосся та цукрову білість кості, так ніби розрізали диню, вивернувши її солодкі нутрощі, помічає зсудомлену руку, що вчепилась у ноші, тримаючись за них так міцно, як
тримаються лише за життя.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Дістає газету, розгортає, згортає, складає вчетверо, соває назад до торби. Жовті сухі пальці нервово ламають газетний папір, на Пашу він навіть не дивиться, горбиться над столом, хоче щось довести, воює з цілим світом.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Телевізор він не вимикає навіть уночі. Він у них, наче вічний вогонь: горить не так для втіхи живих, як у пам’ять про померлих.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“вокзалам і школам стояти далі, доки не розбомблять. Ось вони й стоять — без світла, тепла й прапорів.”
― Сергій Жадан, Інтернат

“That time was just like this,” Pasha thinks. Just like right now—the kid, pale and limp after an attack, the teary-eyed doctor standing over him, not knowing what to say. Best”
― Serhiy Zhadan, The Orphanage

“Проклинає й розуміє, що цей зимовий присмак загибелі, крижане дихання страху та небуття будуть супроводжувати його до самої смерті, яка цього разу промахнулась, проте навряд чи відмовилась від своїх прав, розуміє, що ні, смерть ні від чого не відмовилась, що вона вміє чекати й наздожене його саме такої пори — у глибоких снігах, під свинцевими небесами, поміж холодних річищ. Одного разу їй це обов’язково вдасться, варто йому буде розслабитись і забути про її присутність та образу. Тому все життя доведеться тепер ходити з цим страхом перед сніговою безвістю, перед крижаними пустотами.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“— Проти мене ніхто не воює, — заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. -Я ні за кого.
— Ну а коли стріляють по вашому племіннику — ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?”
― Сергій Жадан, Інтернат

“Mažius atsistojęs į ugnį įmeta dažytą lentą, liepsna iškart nulaižo sutrūkinėjusius senus dažus, moterys sėdi neatitraukdamos akių nuo ugnies, nieko nesako, bijo prišnekėti ko nereikia. Niekas jų ir nesiklauso - kam įdomu tai, ko nereikia?”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Справді, вибираючи між смертю й бюрократією, краще іноді вибрати смерть.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Цікаво, хто тут міг жити? Паша розглядається розбитим помешканням. У кухні над столом — календар за минулий рік, у великій кімнаті, де вони сидять і гріються, зі стін звисають вигорілі шпалери. [...]

Розглядати чужий побут — як гортати чужі порножурнали: ніколи не знаєш, за що не варто хапатися. А тут ціле життя вивернуте, мов кишені. Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні — і шпалери, і подушки. І сотні незнайомих проходять твоїм життям, не залишаючи в ньому жодного сліду. Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“— Знаешь, что это? — кричит, суя кусок Паше под нос.
— Уголь? — недоверчиво спрашивает Паша.
— Уголь! — кричит, не соглашаясь, военный. — Дай сюда!
Забирает у Паши нож и начинает счищать с камня налипшую землю. Затем протягивает камень Паше.
— Видишь? — спрашивает.
Паша присматривается в сумраке, поправляет очки. Камень и камень.
— Не вижу, — признаётся.
— Папоротник, — кричит военный. — Это папоротник.
Паша возвращается к разбитому окну и под густым жёлтым светом луны замечает узоры — еле заметные, словно прорисованные грифелем, вытесненные на твёрдой каменной поверхности. Трогает пальцами и чувствует эти холодные каменные рубцы, чувствует тонкие впадины и срезы на поверхности камня. Какие удивительные рисунки, думает, кто мог всё это начертить?
— Это папоротник, — повторяет металлоголовый. — Ему миллион лет. Вот тебе сколько лет? — спрашивает он Пашу.
— Тридцать пять, — растерянно отвечает Паша.
— А ему — миллион, — напоминает военный.
— И шо? — не понимает Паша.
— И хоть бы шо, — объясняет ему военный, как маленькому. — Миллион. Мы с тобой ещё не родились, а ему уже был миллион лет. Мы с тобой сдохнем, а он и дальше будет где-нибудь лежать. История, понимаешь? Вот это — история. А мы с тобой — не история: сегодня мы есть, завтра нас не будет. Это я в музее взял, — объясняет.
— Для чего? — не понимает Паша.
— Для чего что? — с нажимом переспрашивает его военный.
— Для чего взял? — поясняет Паша. — Пусть бы лежал в музее.
— Так нет музея, — терпеливо кричит ему военный. — Разбили его. Один мусор остался. Да и тот расплавился. А вот папоротник уцелел. Ты же учитель, правда? — переспрашивает он, словно забыл.
— Ну, — отвечает Паша раздражённо.
— Возьми, — показывает военный на камень. — У вас же там есть какой-нибудь музей. Или кабинет географии. Пусть там будет. Ему же миллион лет. Не гнить же ему в земле. Ладно?
— Ладно, — кричит Паша.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат

“Дорога разбита настолько, что по ней ездят разве что из уважения к её прошлому. С тем же успехом можно ездить по чёрному раскисшему грунту. Но игуана-таксист, похоже, эту дорогу знает, как собственное тело: где нужно — почешет, где болит — надавит. Когда на обочине появляется большой деревянный крест — с энтузиазмом крестится. При этом бросает недовольный взгляд на Пашу, будет тот креститься или нет? Паша делает вид, что ничего не замечает. На развилке и внизу, перед мостом, стоят брошенные блокпосты, словно разорённые кем-то птичьи гнёзда. Домашняя одежда, посуда, газеты, разбитые армейские коробки, растерзанные ветром мешки с песком — всё сиротливо лежит под открытым небом, забивается в грунт, смешивается со снегом и илом. Проезжая блокпост, игуана каждый раз напрягается: никто не знает, что оставили после себя те, что гнили тут последние месяцы, что именно может обнаружиться в их норах. Да и чьи это блокпосты — теперь тоже не поймёшь: всё выжжено, выбито осколками, деревья вокруг похожи на мачты рыбацких лодок — острые, высокие, вовсе без ветвей. Но особенно страшно проезжать по мосту — это объект стратегический, а каждый стратегический объект вызывает желание сразу же его подорвать, высадить в воздух вместе с теми, кто решился по нему, по объекту этому, двигаться. Игуана аж глаза закрывает, выезжая на мост. И Паша, увидев такое, тоже прикрывает веки. Так и едут какое-то время, вслепую. Страх — штука невидимая, но всеохватная: будто и не наблюдается никакой угрозы, вокруг тихо, и небо вверху отсвечивает металлическими пластинами, но само лишь сознание того, что ты на мушке и что въебать может в любое мгновение, независимо от оттенков неба и движений в нём, делает всю ситуацию уж совсем неуютной, хочется и дальше сидеть с закрытыми глазами и считать, скажем, до ста, пока от тебя уберутся подальше все окрестные монстры.”
― Serhiy Zhadan, Інтернат