Катріна Хаддад's Blog: 100 фактів про "Ніч чужинців" - Posts Tagged "НічЧужинців"

Книжка "Ніч чужинців" насправді не книжка, а двокнижжя, бо складається вона, як можна здогадатися, із двох книг. Перша має назву "Вогні і води, води і вогні" - за однойменним текстом, присвяченим моментові, коли запалала Грушевського і Євромайдан переріс у Революцію гідності. Друга книга має назву "Домівка буття" і в ній знайшла прихисток мова та її камус (із арабської - словник). Кожна з цих книг відкривається з іншого боку, тож одна гортається справа наліво, а інша - зліва направо. Стикаються вони всередині книжки у "місці склейки" програмним текстом "Ніч чужинців".
Дві книги символізують дві сторони стрічки, яка, будучи склеєною належним чином, перетворюється на стрічку Мебіуса - з однією довгою поверхнею.
Ключове слово цього переходу в місці склейки - "непомітність". Так непомітно одне переходить в інше, як у нашому житті мир переходить у війну і навпаки. Цей перехід стає непомітним, коли ми звикаємо до щоденних повідомлень про "тліючу фазу війни", а отже й до війни, до відсутності домівки, до власної відірваності й чужинства. Але це вже тема мого наступного блогу :)

Назва "Ніч чужинців" - за однойменним центральним текстом, у якому стикаються й переплітаються дві книги: кожна з них завершується цим текстом і стикаються вони останнім його рядком. При цьому загалом ідентичні, ці тексти відрізняються лише двома словами, позначеним в книжці курсивом. Ця ідея подібності й відмінності у дрібних деталях з'явилася від усвідомлення, як непомітно ті самі художні засоби, що були в "довоєнних" текстах, органічно влилися у тексти про Майдан, Революцію гідності і війну. Це -ще одне втілення ідеї непомітності переходу.

Обираючи назву для книжки, я склала список із 93 варіантів. Потім усі їх відкинула й залишила такі:
в позі ембріона
яйце падає і розбивається
коловороти
ніч чужинців
вогні і води, води і вогні
вже печуться сонця й місяці
Виставила їх на голосування у Фейсбуку і в результаті обрала "Ніч чужинців", а "Вогні і води, води і вогні" зробила назвою першої книги.

Сьогодні гортала старі альбоми в пошуках однієї фотографії й знайшла старий знімок станції Сіль: літо, дорога уздовж річки Бахмутки від моєї вулиці Перемоги. І під фото коментарі фейсбук-френдів, я запитувала, які на тому фото рослини, й мені коментували так:
Зоя Жук: Буркун, пушняк, чорнобиль, осот, лобода, щирій, райграс (трава), золота різка (солідаго). Все це стоїть до весни руде чи коричневе. Росте обіч дороги.
Radiy Radutny Оте червоне - можливо, амарант. Ще з того, що трапляється - осот, пирій, будяк, чорнобиль, живучка.
Nina Datsenko-Salo Кінський щавель (не знаю наукової назви) ніби отам ніби коричневі тички тирчать, ще можуть бути в бур'янах петрові батоги (цикорій), при землі стелеться спориш.
Ruslana Radchuk праворуч високі суцвіття схоже на щавель кінський, по низу може стелитись спориш або гірчак може який, там же такі трохи світлі хащі, то сухоребрик скоріш усього,
Ostap Kryvdyk я так підозрюю, що то амброзія, смерть моя.
Vitalii Kutsenko а на передньому плані білим цвіте буркун.

Мені бракувало ботанічних знань для одного тексту, і от частина назв, які прозвучали в цих коментарях, увійшли у текст "Чорним очертом". Але про цей текст я ще напишу окремо.

Перший відгук на книжку з'явився 23 липня на "Літакценті" (Олег Коцарев, Розмаїття — понад усе: дев’ять новинок української поезії). Ніч чужинців тут згадано поруч із дев'ятьма іншими поетичними книжками 2018-го, дослівно так:

«Ніч чужинців» — дуже очікувана книжка. Адже Катріна Хаддад є досить активною й вельми яскравою учасницею української поетичної сцени вже понад десять років, але її перша збірка лише ось тепер побачила світ. Але також це, напевно, найбільш синтетична книжка з усього нинішнього огляду. Саме тому вона його й завершує.

Широта охоплення віршів «Ночі чужинців» — чимала. Тут ви зустрінете і трохи барокові стилізації, й любовний психологізм, висловлений через метафори, і пародійний епос грабіжників, і побутові замальовки, і дорожні чи пейзажні елегії-ідилії, і складне культурно-географічне поєднання київських, харківських, донбаських та близькосхідних контекстів, і війну, і мир, і дитячі спогади, і багато чого іншого.
(…) Їхала смерть із Тореза в Зугрес
через Гірне, Шахтарськ і Сердите,
шлях був відкритий, вільний,
лад був безладний,
безвладний,
самочинний.
Котились слова її котигорошками,
перекотиполЯми й перекотипОлями,
і сльози градами,
і гради городами,
й полями голови (…)

Або —
зберігайте спокій і гроші в ощадбанку
велика німа реклама
дивиться мунком (…)

Чи таке:
Гора надимається, наче живіт на вдиху. Ти бачиш усе.
З долини-степу вийде життям із піхви світло нове.
І сіль, і крейда (біла), й сірий намул,
і зброя, й вугілля — буде прадавнє дно.
Із лона Тетіс — Танаїс — десниця — маленький Дон.
Гряде на повідь-сіверку та сонце-кров-любов.

Композиція книжки досить складна, її треба читати з різних боків, у деяких випадках навіть переходячи не з лівої сторінки на праву, але навпаки. Непросто побудовано й самі вірші. Їм притаманна система наскрізних мотивів (охочі, наприклад, можуть спробувати відгадати, що має означати жінка з хвостом-кометою чи, припустімо, сіль), літературних, релігійних, філософських алюзій, логічних побудов і багатозначних метафор. Подекуди також з’являються візуальні ефекти, словотворення та інші формальні ігри. Що ж, за цими текстами відчувається потужна поетична культура, з якою авторка перебуває в постійному жвавому діалозі.
От уже спалахи висвічують електричні судини неба —
таємні ходи небесної води, а чи навпаки —
таємні ходи світла, яке крокує водними судинами.
(Це найкраща метафора — антиприродна й вигадана —
літератури, бо де тут зміст і де тут форма.)
Хай там як — а я бачу це дерево просто зараз посеред стіни,
аж усі енциклопедичні слова на літеру Р
ритмічно вистрибують і шикуються в лави рим.
Римарій — каже мені світ.
Хайтам’як — кажу я, це моє нове ім’я.

Поезія у випадку Катріни Хаддад настільки орієнтована на творення (тобто на понад-творчість), що після прочитання книжки загальне враження має космогонічні ознаки. Приблизно як нічне небо, винесене на обкладинку й певною мірою в назву — одночасно ніжне і жаске.

Другий відгук на книжку з'явився 30 липня 2018 року на сайті "Новинарня" (Тетяна Трофименко, Книжковий огляд липня: 5 неповторних поетичних збірок з ароматом літа):

♦ Не новою учасницею літпроцесу є Катріна Хаддад — її вірші, читані на різноманітних фестах та інших літімпрезах, ми знаємо ще від початку 2000-х, однак перша збірка побачила світ щойно цього року. Тож відносно давні тексти про продавчиню з харківського ринку Барабашово чи поема “Дві тисячі посивілих революціонерів” сусідять тут із новими поезіями, що на перший раз дратує не дуже…

“Ніч чужинців” — це не поезія для комфортного читання під картатим пледом. Лірична героїня — піфія, Кассандра над руїнами, якій принципово йдеться про те, щоб порушити ваш спокій. Складові своєї поетики Хаддад бере з фольклору, замовлянь, міфів, оманливо доброї казки, химерної барокової образності та біблійного апокаліптичного оптимізму:

А на Грушевського — чули? —
виросла копанка аж до серця Землі.
Звідти вийшов змій вогняний,
як із пляшки джин.

Головними поетичними координатами є втрачені Донбас і Крим, Дамаск із дитинства авторки, Харків з часів її університетських років і сучасність, яка втрачає прив’язку до реального часопростору та набуває все більш загрозливих рис:

Смерть відкладає яйця у гніздах снайперів.
Кров сепаратиста, напівсуха червона…
І немає жодних гарантій,
що куля не влучить,
яйце не розіб’ється,
голка не зламається…

Ключовий концепт віршів — сіль; цей образ пов’язаний із назвою станції Донецької залізниці, де пройшла юність Катріни Хаддад, але не тільки. Остап Сливинський у передмові до «Ночі…» говорить, що найбільш характерним для цієї поезії є світло, християнське осяяння. Однак, здається, у більшості випадків тут панує слизький і зловісний блиск смерті і крові, відбиток потойбіччя. Блискуче майже все: від шкіри дракона, породження давнього моря, до суконь жінок зі станції Сіль. Блискуче місячне сяйво, блискучі комети, блискуча срібна вода, блискучий туман, блискучі погляди, дзеркала і блискуче скло. У ніч чужинців, яка “буває на початку серпня”, “приходить і змінює все ззовні і зсередини”, блищать погляди пасажирів нічного автобуса, і “збирач людських душ, котрий їде в кожному поїзді, причаївся між склом і металом і пильно стежить”. Не знаю, чи це стеження віщує нам щось добре…
Водночас сіль є останньою надією в екстремальних умовах (“у будь-якій незрозумілій ситуації купуйте сіль”):

Обкластися кристаликами,
засолити Ісуса, зробити його кишеньковим,
тримати при собі — як молитву на всяку потребу…

І тому, хоча людина в поезії Хаддад загублена в цьому світі (ось уже “немає куди повертатися”), вона не приречена на загибель: “є куди йти. Ось ваша жовта доріжка крізь океан мертвих і океан живих. Просто ідіть”.

Читати неодмінно, якщо любите герметичну поезію зі складною символікою й багатошаровими образами; хочете дізнатися, як воно буває, коли земля йде з давнього сну під землю, крізь шари і прошарки, крізь нафту і срібло, крізь сіль і намул; чому повісилася продавчиня з Барабашово; і хто проявляється на дебальцевських фресках.

Третій відгук на мою книжку написала Ганна Улюра 21 серпня 2018 року на сайті "Лівий берег" в огляді "І розступиться море: п'ять дебютних поетичних книжок":

До думки, що це – перша книжка Катерини Хаддад, теж треба звикнути, адже мова так само іде про оригінальний, сформований стиль. «Двокнижжя» вказує на композицію: збірник складається з двох розділів. Але асоціація, яка має виникнути з сакральними текстами, теж невипадкова. «Поезія епіфанії», – назве твори Хаддад у передмові Остап Сливинський; складно придумати вдаліше. «Ніч» і є поезією прозріння.

«На цій світлині забагато світла». Яскраво променить долоня Бога, що от-от підхопить тіло жінки, яка летить. «Яскраве» і «блищить» – часті гості в «Ночі», вони мають негативну конотацію: це не світло, а таке собі опромінювання. І той вірш тривожний. Бо то, як виявиться, екфраза – засвічена знімка, яка зафіксувала тіло, що падає на рівні другого поверху і за мить буде на землі. Забагато світла на фото, буквально. «На бруківці плодючий ґрунт, / тала вода – і на сажі / квітнуть маківки маків». І навіть якби на наступній сторінці не з’явилася згадка про копанку до центра землі на Грушевського. Навіть тоді було б видно, де ті води і вогні пролилися, і що то за квіти квітнуть, і з чого попелу каміння стало родючим. Поезія «Ночі» – дуже точна, попри свою сугестивність; ні, мабуть, якраз завдяки своїй сугестивності.

Досвіди раптового усвідомлення: коли ти про щось давно знав, а раптом побачив ті речі і явища такими, якими вони були сотворені. Кажуть, така природа любові: побачити світ таким, яким його сотворили. От їде вона в нічному автобусі (це титульний вірш «Ніч чужинців», близький до досконалості). Спостерігає за рухами юнака неподалік. Припускає: хреститься, хоча ні, то він так танцює, але ні: він глухонімий, це він говорить. Так родиться тут слово: з молитви і танцю. Треба перебрати безліч варіантів, поки знайдеш правильний. Головне: продовжувати дивитися, бажано впритул.

Тож тутешні продавці темряви, які щиро пишаються своєю професією, мають привід таки пишатися. Їхній товар якісний тоді, коли покупця від продавця не відрізнити. Хіба що в руках продавця тьмяно світить півмісяць; в насиченій біблійними символами поезії той півмісяць в руках темряви стає зламаною шостою печаткою. Темрява – товар затребуваний тоді, коли світло – зло. «Ніч» – вірші осяяння, темрява – першооснова їхнього існування.

Вони, ті вірші, насправді «затемнені», по-хорошому складні: їх треба буде розплутувати і розкодовувати. Щоб з тієї солі, наприклад, яка поетесі так важлива в системі образів, раптом проступила станція Сіль, де минуло дитинство, і «прадавнє дно», де буквально зародилося життя, і просолена кров’ю земля на Сході, що не родить відтак, а «миротворить», і палаючий на спиною Содом, на який не можна не обернутися. Бо тоді втратиш нагоду побачити світ таким, яким його сотворили. Таким, що прагне саморуйнації.

«Розступися, червона водо, ми йдемо додому. / Арфа-ріка солодка, як цукор-пісок Сахари, / сиреною вабить: верніться. Розступися, червона водо»

Четвертий відгук на мою книжку написала Інна Долженкова 24 жовтня 2018 року на сайті "Детектор медіа" в рецензії "Нестерпна щільність буття та смерті. Дещо про книжку Катріни Хаддад "Ніч чужинців"":

Тим, хто сприймає поезію як пурхання метелика на пуантах, читати двокнижжя Катріни Хаддад «Ніч чужинців» не варто.

Хоча й це пурхання феї над долинами троянд у книзі також простежується. Щоправда, лише в умінні авторки переходити від найскладнішого до найпростішого. Бо її фея зазвичай не ідеальна істота в осяйних шатах, а створіння з обгорілими крильцями, яке вже ледь долає сувору реальність.

Як зазначають автори редакційної анотації до «Ночі чужинців», «Поетичне двокнижжя, як означує його авторка, побудоване у формі стрічки Мебіуса: у місці склейки перша книга «Вогні і води, води і вогні» переходить у другу книгу «Домівка буття». А разом із ними одну символічну поверхню утворюють мир і війна (чи то пак життя і війна, адже до війни про мир не говорять, натомість ведуть мову просто про життя), український і сирійський світи».

І це свята правда. Але вона стосується суто зовнішніх ознак цієї дуже неординарної книжки.

Всередині ж «Ночі чужинців» пульсує життя, приречене на смерть, і нуртує кров, що перетікає в чорнозем.

Здається, поетка, формуючи своє двокнижжя, намагалася відповісти самій собі на екзистенційні запитання, що не мають відповіді.

І найголовніше з них – навіщо людині Смерть? Чому буття обов'язково кінечне? Чому людина не може зробити життя подібним до тієї ж стрічки Мебіуса, яка не має кінця?

Ну, відповідає сама собі авторка, якщо смерть нездоланна, а біль непогамовний, їх можна вилити бодай у віршах, скомпонувавши у формі символу нескінченності:

«Як із давнього сну земля, що пішла під землю

крізь шари і прошарки, крізь нафту і срібло, крізь сіль і намул,

як стрічка Мебіуса, що сама себе вивернула,

і вдова, що сама себе висікла, —

світло падає, падає, падає в темряву цю.

Як в Аліси ноги ростуть, а в Олесі крила,

як цей вітер шалений, що туман над кордоном надув —

над роздільною смугою — руку вмочи й вистроми голову,

і вертайся, вертайся, вертайся додому, тут тепло і сонячно,

тут тебе ждуть».

Катріна Хаддад пише віртуозно, її письмо настільки щільне, що перехоплює подих і зупиняє серце в непідготовлених душ, але зцілює тих, хто вміє зчитувати потаємні знаки для «своїх»:

«здавалося, що кулак серця

живе в старій дерматиновій сумці,

білій і дещо подряпаній,

що в її надрах можна знайти все

і трохи більше — те, про що не знаєш».

Це треба вміти – порівняти серцеву сумку, медичний термін, зі звичайною дерматиновою торбою. Так працює механізм асоціацій у Катріни Хаддад.

Її мандрівки в часі й просторі не мають жодних історичних чи географічних обмежень. Її прізвище перекладається з арабської як «коваль». От цей коваль і кує свої слова так, як уміє тільки «хаддад», що сирійський, що український.

У її поезіях туго переплелися арабські та українські корені. Дамаські зорі сяють над донбаською піччю. Донецька «бабушка» сусідить із сирійськими дідом і бабусею Дайфуллою й Тальджі.

Проте їхні світи дуже різні.

Бабуся, яка пече яблука в печі, розпашіла, аж «красна», дуже жива й конкретна:

«Білий налив, — каже мама. — І випив, — сміється баба Галя.

— Та нє, — кажу, — це якесь красне яблуко.

Наливне, аж прозоре, і красне — як жар у печі.

І так жарко в хаті, мам, бо печуться яблука.

Печуться, бачите, бабо Галю, з медом, з насінням, із ладаном».

Натомість сирійські бабуся з дідом – далекі й живуть хіба що в «Снах про Дамаск»:

«Коли зорі по черзі стають на орбіти,

комети освітлюють хвостами небо,

коли будинки загадково світяться

і поглядають на запилюжену землю,

коли нічна прохолода вмощується на асфальті

і краплі роси починають концентруватися, —

я виходжу на балкон свого вимріяного будинку

із філіжанкою гіркої кави,

кутаюсь у сіро-синю шаль

і споглядаю красу безодні».

Або ж – «Ти цілуєш їм маківки і відлітаєш додому,

напевне вже знаючи, що їм тут добре,

твоїм Дайфуллі і Тальджі».

«Сирійські» вірші Катріни Хаддад – це завжди сни-мрії, світ далекий і вже неможливий. Але реальний настільки, наскільки він оживає в слові.

Авторка «Ночі чужинців» має ще одну ідентичність, як сказали би політологи, регіональну. Вона провела дитинство на Донбасі, й рідна станція Сіль оживає в поезіях не лише як географічна назва, а й як необхідний продукт («У всіх незрозумілих ситуаціях купуйте сіль»).

Під цим оглядом неймовірно цікаві й важливі міні-поеми «Карл Лібкнехт веде польових командирів до нового світла» та «Півтори тисячі посивілих революціонерів».

Перша – про те, як польові командири крадуть банкомат, але не можуть його відкрити, тим часом купюри в ньому стогнуть людськими голосами, а на допомогу грабіжникам у колготках на головах приходить «Карл із карсту».

Це такий собі трагіфарс про неймовірну кашу в головах «польових командирів» Донбасу, які вважають своїм святим правом безкарно ескпропріювати все, що їм не належало, дотримуючись заповідей революціонера Карла Лібкнехта:

«Карл із карсту прийшов. Просто тобі соляний стовп

у квартирі явився, й повів косарів за собою».

У цих міні-поемах багато іронії, але й – жалю до земляків, які так і не вилупилися з кокону радянщини, до міст і містечок, де вони самі, а також їхні вулиці, вулички й провулки досі називаються іменами «півтори тисячі посивілих революціонерів». Точніше, в однойменній поемі їх дві тисячі, просто дві третини з них живуть десь на дні висохлого соляного моря під станцією Сіль, колишнім містом на ймення Карл-Лібкнехтівськ (господи, ну як це можна вимовити? – Авт.), а ще третина – на поверхні. Ці революціонери на Донбасі достоту вічні, але вони геть не франківського трибу. І в наслідку мертве тягне за собою живе, яке, втім, не надто відрізняється від мертвого:

«і ми повертаємось на дно висохлого моря,

у котловані котрого ще живуть дві тисячі посивілих революціонерів».

Із мертвими в авторки стосунки особливі. Подеколи в «Ночі чужинців» смерть дорівнює життю

(«Слова про смерть — це завжди

слова про життя.

Не вінок, а букет —

ось твоя епітафія»).

А подеколи фізична смерть у цій книжці – привід до витонченого звукопису аля Тичина:

«кулі-льолі — лілюлі — летіли

білі-білі журавлі — і тіло

і великі і малі співали

лілюлі — і льолі одягали...

наперед війська шикує, білі-білі

а співці військові славнії, славутні

всі вони були при зброї

всі в руках тримали лютні

Чуєш — лютні цього лютня. Цього лютня.

Дзвінкі лютні, ніжні лютні. Лютий лютень».

Це – про лютий 2014-го, точніше, масові розстріли майданівців.

Але ці рядки не варто сприймати як виключно поетичні екзерсиси, бо «Лютий лютень» – це відчайдушна спроба впоратися з неймовірним і неможливим до лютого 2014-го досвідом.

У Катріни Хаддад у незбагненній близькості світи підземний і небесний. Коли ноги провалюються в карстові ями, дух поета ширяє у високості або ж вільно мандрує підводним царством, де «живуть» півтори тисячі революціонерів.

У своєму прагненні збагнути, чому життя й смерть нерозлучні, вона часто-густо підходить до краю прірви, населяючи темні провалля химерними хтонічними істотами

(«А на Грушевського — чули? — виросла копанка

аж до серця Землі.

Звідти вийшов змій вогняний,

як із пляшки джин»),

але вчасно відступає від краю.

«Ніч чужинців» демонструє абсолютно вільну поведінку зі словом, і це не гра, а вистраждана майстерність, помножена на освіченість. Саме тому Катріні Хаддад можна було б закинути «філологічність» її поезій. Можна було б, якби її рядки не були такими пристрасними й живими, множачи нескінченні асоціації.

Приміром, вірш про біженців змушує згадати одну з найбільш моторошних сцен у книзі «Гаррі Поттер і смертельні реліквії». Ту, де професор Дамблдор і Гаррі в пошуках горокраксів опиняються на острові, оточеному водами, з яких випливають на поверхню мертвяки, намагаючись затягти героя.

Не знаю, чи хтось іще зміг би так написати про тіла нелегальних мігрантів у Середземному чи Андаманському морях, як Катріна Хаддад у поезії «Трюми, повні скарбів». Адже для неї ця історія ще й дуже особиста через східне коріння:

«Серед ясного дня просто за чорним чаєм

під звуки кав’ярні, такі заспокійливі, колискові,

до мого облавка прибило пливучу труну.

Властиво, труни: їх була сотня, тисяча, тьма-тьменна.

Середземне й Андаманське моря перетворюються на кладовища, —

і їхні поклади — скарби людських душ.

Представники народу рохинджа приречені блукати морем і пити власну

сечу, —

а я тільки й зважуюся на думку: як правильно — рохинджа, рохінджа

чи рогинджа?

Сирійці й африканці щотижня тонуть біля берегів Південної Європи.

Вони йдуть на ризик, намагаючись подолати небезпечну путь, котра є

їхньою останньою надією на порятунок від тортур, голоду й рабства, —

а я тільки й зважуюся на думку: це треба записати, тут життя саме

пише вірш.

І я навіть не плачу, не маю жодних сліз. Лиш поколювання в пальцях

і глухі удари серця—

так і є, об мій облавок б’ються пливучі труни, і їхні трюми повні скарбів —

людських душ».

Не читайте поезій Катріни Хаддад, бо вони можуть розбити серце. Але все одно – читайте, бо сльози, що витечуть із розбитого серця, дадуть довгоочікувану полегкість і, можливо, бодай тимчасове примирення з несправедливим життям.

П'ятий відгук про "Ніч Чужинців" вийшов огляді від Наталії Бельченко для журналу "Шо" (№9-11 (155-157) 2018):

До підготовки цієї книжки, крім автора, долучився справді зоряний колектив поетів: редагувала її Маріанна Кияновська, передмову писав Остап Сливинський, ілюстрації робила Ганна Яновська. Видання здійснено в книгарні ім. Швайпольта Фіоля шляхом спільнокошту.
Передмова Остапа Сливинського - роздуми глибокого майстра, якого із захопленням читаєш завжди. І цей есей межує з його віршами: "кожен із води виносить хоча б одну мокру нитку, а з війни - хоч невелику тінь на сумлінні". А коли Остап говорить, що "поезія Катріни Хаддад - це поезія осяяння, поезія епіфанії", пригадуєш його власні твори й відчуваєш, це й про них також.
Остап зауважує і "життєдайну нісенітницю, яка виявляє щільне ядро речей". Абсурд життя справді глибший, ніж здається. Поетка загострює його в рядках про прагнення пересічної людини "засолити Ісуса, зробити його кишеньковим, / тримати при собі - як молитву на всяку потребу, / як тараньку днів до книги псалмів і змін". Сіль стає особливим символом у віршах поетки, яка народилася в Соледарі та якийсь час мешкала на станції Сіль.
Коли Катріна пише про "мертвих, що вбивають живих", ми здатні уявити, хоча про це не йшлося в попередніх рядках, як, на прикладі нашої країни, страшний спадок тоталітарної доби не хоче відпустити нас, як знеціненість людського життя по Гулагах і Голодоморах ладна зробити зі смерті звичну повсякденність. Але в цій книзі війна на сході України перегукується з трагедією сирійських біженців - кому, як не Катріні Хаддад, що відчуває свою сирійську кров, писати про те, що трапилося з тими людьми. Хтось для когось обов'язково є чужинцем, і на шляху до розуміння іншого можуть бути помічними ці вірші. Вірш про чужинців оздоблений каліграмою. І в ньому - про любов. Хоча "Ці чужинці заглушують усвідомлення, / залишаючи відчуття" і просять не вірити в любов.
А ще мені подобається, що в цій книзі майже всі вірші мають назви. Немов першотворення триває.

24 грудня "Ніч Чужинців" увійшла до переліку "Найкращі українські книжки 2018 року за версією ПЕН", у такому почесному сусідстві:

Напередодні свят, канікул і відпусток члени Українського ПЕН вирішили пригадати найкращі книжки 2018 року, які з’явилися друком у вітчизняних видавництвах. Цей список, до якого ввійшли художні твори, нон-фікшн-видання, книжки для дітей і підлітків, альбоми та гуманітаристика, буде корисним для тих, хто якраз роздумує, що варто почитати під час довгих вихідних, а також для тих, хто наприкінці грудня традиційно підсумовує прочитане за рік і запитує себе, чи раптом не лишилася без уваги котрась із обов’язкових до прочитання книжок. У списку Українського ПЕН – лише must read, лише видання, які вразили, вплинули, змінили, а головне – які обов’язково хочеться порадити чи подарувати іншим.

Українська поезія

1. Астапенко Ігор. Шампанське – пиво – шампанське (Смолоскип)
2. Антологія молодої української поезії ІІІ тисячоліття / Упорядник Мирослав Лаюк (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА)
3. Воробйов Микола. Гора і квітка (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА)
4. Жадан Сергій. Антена (Meridian Czernowitz)
5. Загладько Ірина. Лемент і легіт (Смолоскип)
6. Кичинський Анатолій. Жива і скошена тече в мені трава (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА)
7. Калитко Катерина. Бунар (Видавництво Старого Лева)
8. Кива Ия. Подальше от рая (Каяла)
9. Кіяновська Маріанна. Гематомагавафа: живі перетворення (Золота Пектораль)
10. Короненко Світлана. Дебора (Ярославів Вал)
11. Кулінський Іван. 33 пляшки (Електрокнига)
12. Лазуткін Дмитро. Артерія (Видавництво Старого Лева)
13. Луцишина Оксана. Вірші Феліцити (Видавництво Старого Лева)
14. Матіяш Богдана. Пісня пісень (Видавництво Старого Лева)
15. Панасюк Лесик. Крики рук (kntxt)
16. Сливинський Остап. Зимовий король (Видавництво Старого Лева)
17. Хаддад Катріна. Ніч чужинців (Електрокнига)