“Два роки хлопці були в СІЗО в Сімферополі, далі — етап до Ростова-на-Дону. Апеляційні суди бувають закритими. Син у тюрмі книжку написав — через адвоката передав. Можливо, їм там тяжко, але він нічого поганого не пише. Хіба знаю, що в кімнаті буває по 20–26 людей. Сплять по черзі. Скажімо, коли 16 ліжок, а їх — 26, тоді одні сплять вранці, інші — ввечері. Але це так було раніше. У їхній кімнаті семеро людей і в кожного своє ліжко. Знаю, що їх не катували, хоча місяць Сервер був у психлікарні. Ми ж усі переживаємо, щоб не було гірше, щоб інших наших хлопців не забирали. Пильнуємо, підтримуємо родини. Я сама з кожної пенсії 1000–2000 рублів виділяю, щоб допомагати дітям політв’язнів. Нас із 1783-го року мордують, анексують, але ми не здамося. Ми хочемо, щоб наших звільнили, а Україна допомогла, надавши їм статус політв’язнів офіційно. Поки не дають. Хочемо, щоб держава боролася за них, бо ми — громадяни України, нас громадянства не позбавляли, ми від нього не відмовлялися і російського громадянства не брали.»”