Маріко

“Зате як гляну на тамтих ситих псів, що, пересичені, сплять під мурами крамниць, де на стінах у сонці сушаться жердки із собачими вже готовими ковбасками, то мимохіть бунтуюся проти їх несвідомости. Куди дівся їх інстинкт?! Чи вони не розуміють, не прочувають свого близького кінця?! А може, й розуміють, тільки воліють два-три тижні ситого життя, ніж роки нужди, яку закінчить довга аґонія голодової смерти. Хто знає?

Чи такою самою психольоґією не жив дехто з нас під час останньої війни? Раз наїстися і вмерти.”
― Софія Яблонська, З країни рижу та опію

“Так склалося, що я народився через кілька років після розпаду Союзу, а тому з раннього дитинства споглядав смертні рештки монстра, про якого всі знають, але ти сам не бачив на власні очі.

Своєрідна палеонтологія, тільки тут ти живеш у кістках, ходиш кістками серед кісток і не розумієш, звідки береться стільки люду, що захоплюється некромантією.”
― Євген Лір, Степовий бог

“Мені здається, що зовсім зрозуміло, що Китай не має охоти віддавати Юнану льо-льотам, Польща — нам Галичини, Москва — України. Але з другого боку, зовсім нормально, що Україна хоче бути вільна. Що від віків бореться і боротиметься за свою незалежність. Наша пасивність була б доказом браку підстав до нашої незалежности, до нашого окремішного існування.”
― Софія Яблонська, З країни рижу та опію

“Летиція подобалася кожному чоловікові, доки він не дізнавався, що її батько на фронті. Після цих слів через її плече визирали сумні очі всіх жінок сімейства.”
― Віра Курико, Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька