sumson yih

“When Japanese people visit the West for the first time, they must think we are backward heathen medieval savages based on our toilets alone. And they might be right. Without getting too graphic about the art of poopery, I have to say that our Western approach to the follow-up operations after number twos are not perhaps up to speed with other lessons learned in personal hygiene in the centuries since the Black Death.

If, for example—and I wouldn’t wish this on you unless it was something you wanted and participated in with another consenting adult—you inadvertently got some poop, some human feces, some man dung on your hand or arm or face, would it be sufficient for you to wipe off said ass fruit with a piece of soft, dry paper, wash your hands, and chalk the whole thing up to experience?

No, of course it wouldn’t!

You’d want hot water and soap and towels and more soap and some sanitizer and maybe the kind understanding counsel of an old friend. Why then is it okay for us to drop, wipe, and walk? It is not enough, I say. Not nearly enough.

The Japanese are sublimely and impressively aware of this. Any of you who have had the luxury of executing a humpty in the Land of the Rising Sun will know what I mean.

My first time in a Japanese bathroom was a life changer.

You enter the cubicle and the lights change. They become moody and dim, like something big is about to happen.

Like something intense is going down.

Which with any luck it is.

The toilet lid opens automatically as if welcoming you to a ride, a ride to another dimension. Nervously you drop your pants and sit on the cushioned seat, which is warmed!

Warmed! And by electricity, not by the fat guy who used the stall before you at the airport.

You conduct the business which cannot be named, and you think to yourself, “Well, that was nice,” or you cry or sing or whatever it is you normally do and you think that it’s over.

But it’s not over, it’s just about to begin.

First come the water jets pushing and throbbing, scooting from some hidden hose beneath your nether regions; these temperate jets, aimed by discreet robots, hose your portal of doom and sandblast away any residual entourage left over from the main event. It is transcendental. It’s euphoric. It is as if the fountain display outside the Bellagio in Las Vegas has been transferred to your anus.

You think, “Wow that was nice, it can’t get better than that!” but you are wrong. It can get better than that.

Then the dryers start. Dryers! A balmy mistral, a soothing trade wind to dry the now scrupulously clean landscape. When they finally, sadly, stop, you think, “That was unbelievable, there is no way it can get better than that!”

But you are wrong again!

When the wind stops—POOF!—a shot of scented talcum powder right in the tiger’s eye.

It is not often I say this, but I left that bathroom a better man than when I walked in. When it was all over I thought the same thought I had on the airplane as it left Japan.”
― Craig Ferguson, Riding the Elephant: A Memoir of Altercations, Humiliations, Hallucinations, and Observations

“А знаєте, що я міг би зробити? Міг би сидіти отут, у цьому шпитальному ліжку, і животіти як овоч. Животіти собі і не приймати рішень — хай інші приймають.
— Ви мусите приймати рішення, — заперечив майор Денбі. — Людина не може жити як овоч.
— Чому ні?
Глибоко в очах майора Денбі зажевріло тепло.
— Мабуть, гарно жити як овоч, — тоскно погодився він.
— Паршиво, — відказав Йосаріан.
— Ні, мабуть-таки гарно — коли ти вільний від усіх цих сумнівів і напруг, — наполягав майор Денбі. — Думаю, мені б хотілося жити як овоч і не приймати важливих рішень.
— Який саме овоч, Денбі?
— Огірок або морквина.
— А який огірок? Добрий чи поганий?
— О, добрий, звичайно.
— Вас зірвали б молоденьким і порізали б на салат.
Майор Денбі знітився.
— Ну, тоді поганий.
— Вас залишили б на грядці на перегній для добрих огірків.
— Тоді я не хочу жити як овоч, — відповів майор Денбі з сумною посмішкою упокорення.”
― Joseph Heller, Catch-22

“У мене з людьми немає нічого спільного, нас ніщо не поєднує. Людські переживання дурні й дріб’язкові, так само як їхні марнолюбство, зухвалість і прагнення. Їхнє порожнє, нікчемне життя — всього-на-всього сміх, зітхання і смерть. І в них зовсім немає почуттів. Тільки почуття доброчесності. Зараз я тобі поясню, що маю на увазі. Бачиш червоного павучка? Він менший за макове зернятко. Хіба можна уявити, що слон зацікавиться ним, перейматиметься тим, щасливий він чи нещасний, багатий чи бідний, чи відповідає кохана йому взаємністю, здорова його мати чи хвора, чи поважають його в суспільстві, чи вистоїть він супроти своїх ворогів, чи не покинуть його друзі в біді, чи не підуть нанівець усі його сподівання, чи здійсняться його честолюбні політичні задуми, помре він у колі своєї сім’ї чи на чужині, самітний і принижений? Ці речі аж ніяк не обходять слона, йому до них байдуже, він просто не може зменшити своїх зацікавлень до такої мікроскопічної величини. Людина для мене те саме, що червоний павучок для слона. Слон нічого не має проти павучка, між ними страшенна безодня. Я нічого не маю проти людини. Слон байдужий; я байдужий. Слону й на думку на спаде скривдити павучка, він навіть може допомогти йому, якщо захоче і якщо це нічого йому не коштуватиме. Я не раз робив людям послуги, але ніколи не шкодив їм.

Слон живе сто літ, червоний павучок — один день. Різницю між їхньою силою, розумом і гідністю можна передати хіба що астрономічними числами. А відстань між людиною і мною у цьому, та й в іншому, незмірно більша відстані, що відділяє слона від крихітного павучка.”
― Mark Twain,, The Mysterious Stranger

“Фергюсон отримав «вітального» листа від уряду Сполучених Штатів, який наказав йому з’явитися до призовної комісії на Вайтхол-стріт для медичного огляду, який він, зайве казати, пройшов, бо був здоровим молодиком без фізичних вад та патологічних відхилень, але через те, що Фергюсон мав судимість і через те, що він відверто зізнався психіатру, що його вабили як жінки, так і чоловіки, влітку того ж року йому видали новий військовий квиток, де на першій сторінці була надрукована його нова категорія: 4-Н.

Це означало, що його визнали непридатним до військової служби.

А чотири «Н» здогадно означали таке: Нікчема, нероба, нездара – і незакріпачений. Себто вільний.”
― Paul Auster, 4 3 2 1