Katia N

“Стає темно. Потім знов блискавка і видно, як ті - ж берестки з розмаху нахиляються до землі, мов бажаючи щось з неї підняти, й, не діставши, одкидаються назад, злісно, безсило тріпочуть кучерявими віттями й знов розхитуються... А старі дуби стоять, стогнуть і неначе з жалем і тугою хитають головами на силкування молодіжи. А там, на мосту, над головою, здається, злетілись дві величезні армії й скажено бʼються. Грюкіт гармат, тупотіння коней, несамовите ревіння, все мішається в страшенний, дужий концерт, де можна чути й шепотіння пекельної злости, й грюкіт гніву. А виття болю й ненависти, й страх, й дужий, радісний поклик до бою й повне одчаю й муки знесилля. Бій не змовкає й кров потоками дощу ллеться на ліс, прориває листя, стікає на бричку й починає капати за шию й на голову…”
― Volodymyr Vynnychenko, Контрасти

“Ac ex visibili nosce metaphysica.”
― Gregory Skovoroda, Ausgewählte Werke

“What Beckett is dramatising here is a quite different view of the notion that man is the storytelling animal. What he is showing is that we may indeed have an innate capacity to tell stories, but that far from this being the royal road to truth it is simply a way of avoiding the truth, of avoiding the sense that something nameless is taking its course, that our lives are passing us by, that we are moving inexorably towards a death we do not understand or want and certainly do not know how to cope with.

But what does that do to the feeling that something nameless is taking its course, something that needs to be dealt with that otherwise will drive him mad? This, it seems to me, is the paradox that lies at the heart of all modern art: the need to speak of that which cannot be uttered, together with the recognition that the utterance perverts or destroys the thing that needed to be spoken of.”
― Gabriel Josipovici, The Teller and the Tale: Essays on Literature and Culture

“We so often think of the past as a something like a nature reserve: a discrete, bounded place we can visit in our imaginations to make us feel better. I wonder how we could learn to recognise that the past is always working on us and through us, and that diversity in all its forms, human and natural, is strength.”
― Helen Macdonald