Ksyu
917 ratings (4.49 avg)
57 reviews
Goodreads librarian

#6 top librarians

Ksyu

Add friend
Sign in to Goodreads to learn more about Ksyu.

https://t.me/wermiszel

Мемуари лісу. Том...
Rate this book
Clear rating

 
Холодний Яр
Rate this book
Clear rating

 
See all 7 books that Ksyu is reading…
Loading...
Slavenka Drakulić
“Що більше я заглиблювалася в індивідуальні випадки воєнних злочинців, то менше вірила в те, що вони - монстри. А що як вони були звичайними людьми, такими ж, як ми, але котрі просто опинился в певних обставинах і зробили неправильний моральний вибір? Що тоді це каже про нас самих?
І ось ви сидите в судовій залі, стежачи день у день за підсудними. Спершу, як і Прімо Леві, ви запитуєте себе: "А чи справді це людина?". Сказати, що, мовляв, ні, це не людина, - надто просто; але дні минають, і ви бачите дедалі більше людсього в цих злочинцях. Згодом ви відчуваєте, що знаєте їх ледь не особисто. Ви розглядаєте їхні обличчя, потворні або симпатичні, помічаєте дрібні звички (позіхання, нотування якихось деталей, чухання голови, чищення нігтів), і питаєте себе: "А що як це все-таки людина?". Що довше ви їх знаєте, то більше дивуєтеся, як же вони могли скоїти такі злочини; всі ці офіціанти, таксисти, вчителі та селяни, які сидять навпроти вас. І чим більше ви усвідомлюєте, що воєнні злочинці можуть бути звичайними людьми, тим страшніше стає. Звісно, це тому, що в такому разі наслідки серйозніші, аніж якби вони справді були чудовиськами. Якщо звичайні люди коїли воєнні злочини, то це означає, що будто-хто з нас може їх коїти. Тепер ви розумієте, чому так легко і зручно вважати, що воєнні злочинці - монстри.”
Slavenka Drakulić, They Would Never Hurt a Fly: War Criminals on Trial in The Hague

Erich Fromm
“Любов – це мистецтво? Якщо так, тоді вона потребує знань та зусиль. Чи це просто приємне відчуття, котре переживають випадково, – те, у що людина «поринає», якщо їй пощастило? Ця невеличка книжка ґрунтується на першому припущенні, тоді як більшість людей сьогодні, поза сумнівом, вірять у друге.
Це трапляється не тому, що люди підтримують думку, ніби любов не є важливою. Насправді вони спраглі до неї – переглядають численні фільми про щасливі й нещасливі історії кохання, слухають сотні примітивних любовних пісень, – однак водночас мало хто вважає, що, коли йдеться про любов, йому треба чогось учитися. Таке специфічне ставлення ґрунтується на кількох судженнях, які поодинці чи вкупі підживлюють його. Для більшості людей проблема любові передусім полягає в тому, щоб любили їх, а не вони самі, тож ідеться зовсім не про здатність людини любити. Отже, для них проблемою є те, як зробити, щоб їх любили, як бути тими, кого люблять. У своєму прагненні досягти цієї мети вони обирають кілька шляхів. Один зі способів – той, що його зазвичай дотримуються чоловіки, – це бути успішним, бути настільки владним і багатим, наскільки це дозволяють ресурси соціального статусу. Другий шлях – яким рухаються жінки, – це прагнення бути привабливою, вдосконалювати своє тіло, стиль в одязі тощо. Інші шляхи, що ведуть до привабливості, – їх обирають і чоловіки, і жінки – передбачають розвиток гарних манер, вміння цікаво підтримати бесіду, допомогу іншим, скромність та позбавлення агресії. Більшість зі способів, що допомагають досягти любові інших до себе, – ті самі, які використовують, щоб досягти успіху, «здобувати друзів та впливати на людей». Насправді ж для більшості людей у нашому суспільстві те, що їх люблять, становить собою щось на кшталт суміші популярності та сексуальної привабливості.
Другою передумовою, яка криється за ідеєю, що в любові немає чого вчитися, є припущення, нібито проблема любові – це проблема об'єкта, а не здібності. Люди гадають, що любити – це просто, а от знайти правильний об'єкт для своєї любові чи досягти того, щоб любили тебе, – складно. [...]
Третє хибне судження, яке формує припущення про те, що, коли йдеться про любов, тут немає чого вчитися, ґрунтується на змішуванні початкового досвіду «поринання» в кохання і тривалого перебування у стані закоханості.
Коли двоє людей, які досі були чужими одне одному, як і ми всі, раптом дозволяють стіні між ними впасти й почуваються близькими, одним цілим – цей момент єднання є одним із найбільш піднесених та бентежних життєвих переживань. Іще більш чудовим і дивовижним цей момент є для тих, хто досі був відлюдькуватим, самотнім, не знав любові. Диво раптової близькості часто полегшується, якщо воно було поєднане із сексуальним потягом та фізичною близькістю або ініціюється ними. Одначе за своєю природою цей тип любові триває недовго. Двоє людей краще пізнають одне одного, їхня близькість починає втрачати свої дивовижні риси, аж доки суперечності, розчарування та відчуття нудьги не знищать усе, що лишилося від початкового захвату. Утім, спочатку закохані цього не усвідомлюють: насправді вони сприймають силу своєї палкої «одержимості» одне одним як доказ любові, тоді як ці явища можуть лише свідчити про те, наскільки самотніми вони були досі.
Думка про те, що любити – то найлегша річ, протягом тривалого часу була поширеною ідеєю щодо кохання, попри непереборні докази протилежного.”
Erich Fromm, The Art of Loving

Slavenka Drakulić
“Дзеркала тут немає, хоча на стіні над умивальником чітко видно місце, де воно колись висіло. Може, так навіть краще, можливо, це навіть і добре, що вона себе не бачить - не тепер. Людина, яка щодня бачить своє відображення у дзеркалі, вірить, що бачить саме себе, і це віддзеркалення вселяє в людину якусь впевненість, самоповагу. Але споглядання обличчя має сенс тільки якщо справді можеш себе впізнати в дзеркалі. С. не хоче себе впізнавати. Жодна з них не хоче бачити себе й упізнавати в полоні "жіночої кімнати".
Тепер тут живуть геть інші люди, їхні обличчя більше їм не належать, навіть вони тепер належать концтабору.
С. пригадує, що вона чітко зрозуміла в тому приміщенні: концтабір - це не тільки міце, де вона опинилася, концтабір - це стан її тіла й душі.”
Slavenka Drakulić

Erich Maria Remarque
“На жаль, серед полеглих є також два євреї, сини торговця худобою Леві. За них нікому помолитися. Коли зайшла мова про те, щоб покликати рабина, обидва священики-конкуренти одноголосно запротестували. До них приєднався й голова спілки ветеранів війни, відставний майор Волькенштайн, антисеміт, переконаний у тому, що війну програно тільки через євреїв. Але спитайте його — чому, і він зразу ж назве вас зрадником народу. Він заперечував навіть проти того, щоб прізвища братів Леві були викарбувані на меморіальній дошці: мовляв, вони напевне загинули далеко від фронту. Кінець кінцем його таки вмовили. Сільський староста використав увесь свій вплив. Річ у тому, що його власний син 1918 року помер у верденбрюкському тиловому лазареті від грипу, так і не побувавши на фронті. Батькові ж хотілося, щоб і прізвище його сина було викарбуване на меморіальній дошці як прізвище героя, тому він сказав, що смерть — це смерть, а солдат — це солдат, — ось чому братам Леві надали двоє нижніх місць на задній стінці пам'ятника, саме там, де, мабуть, задиратимуть лапи собаки.
Волькенштайн одягнений у повну форму кайзерівських часів. Це, правда, заборонено, але хто йому може стати на заваді? Дивні зміни, які почалися відразу після закінчення війни, тривають далі. Війна, яку майже всі солдати 1918 року ненавиділи, для тих, хто щасливо вцілів, поступово стала цікавою пригодою в їхньому житті. Вони повернулися до буденного існування, яке, коли вони ще сиділи в окопах і проклинали війну, ввижалось їм справжнім раєм. Тепер воно знов стало тільки буднями з турботами й неприємностями, а війна здається чимось невиразним, далеким, пережитим; її, всупереч їхній волі й майже без їхньої участі, переінакшено, підроблено, підмальовано. Масове вбивство обернулось на пригоду, з якої пощастило вийти живим. Розпач забуто, горе вже не ятрить душу, і смерть, що обминула нас, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті, — чимось абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лише тоді, коли вражає когось поряд із нами або зазіхає на нас самих. Спілка ветеранів, що під командуванням Волькенштайна крокує повз пам'ятник, 1918 року була пацифістською; тепер вона вже стала чисто націоналістичною. Спогади про війну й почуття фронтової дружби, яке жило майже в кожному колишньому солдатові, Волькенштайн спритно підманив гордістю за війну. Хто не має націоналістичних переконань, той ганьбить пам'ять полеглих героїв, бідолашних обдурених полеглих героїв, що залюбки пожили б ще на світі. О, як радо ті герої змели б Волькенштайна з помосту, де він саме виголошує промову, якби тільки могли! Проте вони беззахисні, вони стали власністю кількох тисяч таких от волькенштайнів, що використовують їх для своєї мети, прикриваючи її словами "любов до батьківщини" та "національне почуття". Любов до батьківщини! Для Волькенштайна це означає — знов надягти мундир, отримати чин полковника і знов посилати людей на смерть.”
Erich Maria Remarque, The Black Obelisk

Kurt Vonnegut Jr.
“Біллі заплющив очі і полинув у часі в той травневий вечір, за два дні після того, як оголосили, що в Європі скінчилася Друга світова війна. Біллі разом з п'ятьма іншими американськими військовополоненими трюхикали в маленькому зеленому фургоні, який за своєю формою нагадував труну. На цей покинутий, запряжений кіньми фургон вони набрели в одному з дрезденських передмість. І тепер їх тягли коні, які спроквола цокали копитами вздовж вузьких просік, розчищених серед руїн, котрі все ще нагадували поверхню Місяця. Вони рухалися у бік своєї бойні, щоб на згадку про війну запастися сувенірами. Кінський цокіт нагадав йому часи дитинства в Іліумі, коли молочарі у своїх візках щодня на світанку розвозили людям молоко. [...]

* * *

Коли фургон доплуганився до бойні, Біллі нікуди не пішов, лише вистромив обличчя на сонце. Всі його товариші пішли визирати трофеї. Пізніше, вже на іншому етапі його життя, тральфамадорці порадять Біллі завжди зосереджуватися на щасливих митях та ігнорувати ті з них, де є сум і страждання. Дивися тільки на приємні речі, скажуть вони йому, бо вічність ніколи не хоче рухатися. Якби Біллі був здатний на таке, то він би вибрав цю коротку мить, яку він провів у глибині фургона, куняючи на теплому осонні, й сказав би, що оце й був пік щастя всього його життя.

* * *

Його дрімота не переросла в сон, а навпаки, урвалася, коли він почув голоси чоловіка й жінки, які скрушно про щось розмовляли німецькою мовою. Вони надзвичайно зворушливо висловлювали комусь своє співчуття. За мить до того, як Біллі розплющив очі, він подумав, що саме так могли колись звертатися до Ісуса його друзі, коли вони знімали Його стражденне тіло з хреста. Отаке.

Біллі розплющив очі. Чоловік середнього віку та його дружина лагідно заговорювали до коней, немов це були їхні хворі діти. Вони з жахом дивилися на те, чого не помітили американці, що кінські морди були вкриті глибокими ранами і кривавили, що їхні копита потріскалися, тому кожен крок спричиняв нестерпний біль, і що коні божеволіли від спраги. Для американців ці коні були лише одним із транспортних засобів, що дозволяє їм пересуватися, і який відчував не більше, ніж шестициліндровий шевроле.

* * *

Ці двійко співчутливих конелюбів пройшли в кінець фургона, щоб з батьківським докором роздивитися Біллі, того Біллі Піліґріма, довготелесого і вкрай заслаблого, який і сам був справжнім опудалом у своїй блакитній тозі і срібних черевиках. Вони його не боялися. Вони нічого не боялися. Обидва вони були лікарями акушерами. Вони щодня до останньої миті приймали пологи, аж доки всі лікарні не були знищені у вогні. Тепер вони сиділи біля того місця, де колись була їхня квартира, і доїдали те, що в них лишилося.

Жінка мала тиху вроду, яка не впадає в очі, а від того, що вона роками їла лише картоплю, тепер її шкіра здавалася напівпрозорою. На чоловікові був темний костюм, краватка і так далі. Картопля зробила його худим і виснаженим. Зростом він був, як Біллі, й на ньому були трифокальні окуляри. Ця подружня пара весь час мала справу з немовлятами, але самі вони так ніколи нікого й не породили, хоча і могли б. Цей факт міг би бути цікавою метафорою до всієї ідеї продовження роду.

Якщо брати їх обох, то вони володіли дев'ятьма мовами. Спершу вони звернулися до Біллі Піліґріма польською мовою, тому що він скидався на клоуна, а під час Другої світової війни саме знедолені поляки проти своєї волі опинилися в цій ролі.

Біллі англійською спитав, що їм від нього треба. Вони зразу ж перейшли на його мову і почали гірко докоряти йому тим, що він до такого стану довів своїх бідних коней. Вони примусили Біллі вилізти з фургона і підійти до коней. Коли він побачив, в якому стані перебуває його транспортний засіб, він розридався. Це був єдиний раз за всю війну, коли він плакав.”
Kurt Vonnegut Jr., Slaughterhouse-Five, or the Children's Crusade: A Graphic Novel Adaptation

40214 Ukraine — 1384 members — last activity 1 hour, 52 min ago
Ukraine on Goodreads
220 Goodreads Librarians Group — 325238 members — last activity 4 minutes ago
Goodreads Librarians are volunteers who help ensure the accuracy of information about books and authors in the Goodreads' catalog. The Goodreads Libra ...more
year in books
Roman
335 books | 75 friends

irreni
1,117 books | 200 friends

Olya Ma...
343 books | 6 friends

verbava
3,163 books | 560 friends

Victori...
1,108 books | 250 friends

monkeys...
1,251 books | 586 friends

Eliash ...
567 books | 1,548 friends

Dmytro ...
105 books | 19 friends

More friends…
To Kill a Mockingbird by Harper LeeOf Mice and Men by John SteinbeckBrave New World by Aldous HuxleyThe Catcher in the Rye by J.D. SalingerOne Hundred Years of Solitude by Gabriel García Márquez
Best Books Ever
78,303 books — 291,914 voters
The Book Thief by Markus ZusakThe Diary of a Young Girl by Anne FrankNight by Elie WieselSchindler’s List by Thomas KeneallyMaus I by Art Spiegelman
Well-Written Holocaust Books
918 books — 2,975 voters

More…



Polls voted on by Ksyu

Lists liked by Ksyu