Sign in with Facebook
13 books
—
3 voters
“Хто ж винен у тому, що Донбас став ареною бойових дій і доля регіону склалася таким трагічним чином? Згоди щодо цього питання немає. Хтось винить у всьому Україну, хтось - росію, хтось у першу чергу покладає провину на самих жителів Донбасу, великий відсоток яких зрадив свою країну та купився на привабливі обіцянки сепаратистів. Якщо ж судити неупереджено, слід визнати, що частка відповідальності лежить на кожній зі сторін. Різниця лише у формі цієї відповідальності. Відповідальність росії - це відповідальність агресора, який за допомогою своїх диверсантів розпалив воєнний конфлікт на території суміжної держави. Водночас відповідальність України можна охарактеризувати як халатність, невжиття необхідних засобів самооборони, небажання тверезо оцінювати ситуацію і робити кроки для її виправлення. Гібридна війна у тій формі, в якій її веде російська федерація, стала можливою виключно завдяки слабкості української держави. Велика кількість внутрішніх проблем та суперечностей, наявність проросійськи налаштованих еліт на сході України, які сформувалися у девʼяності за повного потурання Києва, небажання притягати до відповідальності організаторів сєвєродонецького зʼзду 2004 року - усі ці фактори дозволили росії розпалити війну та замаскувати власне воєнне втручання під громадянський конфлікт.”
― Як Україна втрачала Донбас
― Як Україна втрачала Донбас
“Після прощального застілля у пансіонаті «Мебельник», що відбувся напередодні від'їзду, Соломон назвав мене виродком. Ми їли шашлик, смажену картоплю, солоні та свіжі помідори з огірками, а ще підозрілий (бо порубаний в антисанітарних умовах) форшмак, щось іще... Але зійшлося все саме на форшмаку. Люся навідріз відмовилася його куштувати. Але не мовчки. Вона ніколи нічого не робила мовчки. У нашій родині це належало до категорії «чесність».
Вона почала здалеку. Спочатку щось про здорову та нездорову їжу, тоді - про її вплив на шлунок та якість шкіри обличчя. Не кожна людина змогла б перестрибнути зі шкіри обличчя на процес статевого розмноження, генетичні вади дітей і заяву «правильно говорять: є євреї, а є жиди».
Я памʼятаю, як подавився вишневим компотом. Соломон не чистив вишень, вважаючи, що кістка додає смачної гіркоти. Кістка ледь не застрягла у мене в горлі. Але не в ній справа. Я захлинувся, але не закашлявся. Ба більше, я штовхнув стакан у Люсин бік, затулив вуха, вийшов з-за столу й потім побіг. Я побіг через сором, який проніс до самого моря. Навряд чи він розчинився у воді, бо часом я відчуваю його й досі.
Мене не шукали, повернувся сам, коли дві автівки вже завантажили всі сумки, каструлі, пательні та пусті бутилі, бо вони — дефіцит. Я не міг підвести очі, щоб подивитися на Соломона, тата, Зою з її Безруким. На Люсю я також не міг дивитися, але виходило так, що або вони її не слухали, або прикидалися, або мені це все наснилося.
І тут я почув, як Соломон сказав Люсі: «Я бачу, що ви таки виростили виродка».
Пиздець. Добре, що я тоді не оперував цим словом так часто, як тепер. Пиздець відчувся як діжка окропу, у якій мене зварило нахрін. Зварило та втопило.
«Сідай в машину! — заволала Люся. — Швидко! Кому сказала!"
А в машині вона почала ридати, пригортаючи мене до грудей: «Дитинко моя, синочок. Хто ж на таке заслуговує? На таку чорну образу? Зайчику мій».
[...]
«Ви таки виростили виродка!». «Ви таки виростили виродка!». «Ви таки виростили виродка!».
Я не мав би цього чути, але не мав жодного шансу не почути. Гнів Люсі був не просто материнським. Він був справедливим. А я був виродком.
Виродком за те, що намагався не дати принизити Соломона, тата... Не дати Люсі, яка тепер стала на мій захист, перетворивши його на цунамі сімейної війни, принизити Соломона і всіх, кого він народив.
[...]
Перебуваючи під теплою материнською рукою, яка тримала меч, спрямований проти всього світу, я постійно думав — за що?
[...]
Ми з Соломоном теж замирилися. Я ходив до нього в гості — з батьками, з Анною, сам. Він дав мені машину, на якій я таксував щоби стати добрим чоловіком для мами Богдани, а потім і добрим батьком для доні. Я хотів, щоб він не думав про мене погано, однак залишався виродком до самої Соломонової смерті. Аж допоки Зоя не сказала, що в останніх своїх словах — вже плутаних і ледь чутних — він чомусь згадував мене. Говорив, що я хороший і що у мене все вийде.
[...]
Можливо, саме тому, коли зводив власні рахунки, я повсякчас хотів зрозуміти — чому. Я хотів виправдання та вибачення, мабуть, не розуміючи, що вже отримав їх.
«Ви таки виростили виродка!»
«Також», а не «таки». Соломон сказав: «Також». Я мав би сам почути це — вдячне та ніжне «також», яке робило мене його онуком, законним (по праву слова та вчинку) членом його-нашої дивної родини. Але я чув тільки Люсю, тільки її до мене нескінченну любов, в якій просто не могло бути місця для моїх сумнівів.”
― Чобіток Зельмана
Вона почала здалеку. Спочатку щось про здорову та нездорову їжу, тоді - про її вплив на шлунок та якість шкіри обличчя. Не кожна людина змогла б перестрибнути зі шкіри обличчя на процес статевого розмноження, генетичні вади дітей і заяву «правильно говорять: є євреї, а є жиди».
Я памʼятаю, як подавився вишневим компотом. Соломон не чистив вишень, вважаючи, що кістка додає смачної гіркоти. Кістка ледь не застрягла у мене в горлі. Але не в ній справа. Я захлинувся, але не закашлявся. Ба більше, я штовхнув стакан у Люсин бік, затулив вуха, вийшов з-за столу й потім побіг. Я побіг через сором, який проніс до самого моря. Навряд чи він розчинився у воді, бо часом я відчуваю його й досі.
Мене не шукали, повернувся сам, коли дві автівки вже завантажили всі сумки, каструлі, пательні та пусті бутилі, бо вони — дефіцит. Я не міг підвести очі, щоб подивитися на Соломона, тата, Зою з її Безруким. На Люсю я також не міг дивитися, але виходило так, що або вони її не слухали, або прикидалися, або мені це все наснилося.
І тут я почув, як Соломон сказав Люсі: «Я бачу, що ви таки виростили виродка».
Пиздець. Добре, що я тоді не оперував цим словом так часто, як тепер. Пиздець відчувся як діжка окропу, у якій мене зварило нахрін. Зварило та втопило.
«Сідай в машину! — заволала Люся. — Швидко! Кому сказала!"
А в машині вона почала ридати, пригортаючи мене до грудей: «Дитинко моя, синочок. Хто ж на таке заслуговує? На таку чорну образу? Зайчику мій».
[...]
«Ви таки виростили виродка!». «Ви таки виростили виродка!». «Ви таки виростили виродка!».
Я не мав би цього чути, але не мав жодного шансу не почути. Гнів Люсі був не просто материнським. Він був справедливим. А я був виродком.
Виродком за те, що намагався не дати принизити Соломона, тата... Не дати Люсі, яка тепер стала на мій захист, перетворивши його на цунамі сімейної війни, принизити Соломона і всіх, кого він народив.
[...]
Перебуваючи під теплою материнською рукою, яка тримала меч, спрямований проти всього світу, я постійно думав — за що?
[...]
Ми з Соломоном теж замирилися. Я ходив до нього в гості — з батьками, з Анною, сам. Він дав мені машину, на якій я таксував щоби стати добрим чоловіком для мами Богдани, а потім і добрим батьком для доні. Я хотів, щоб він не думав про мене погано, однак залишався виродком до самої Соломонової смерті. Аж допоки Зоя не сказала, що в останніх своїх словах — вже плутаних і ледь чутних — він чомусь згадував мене. Говорив, що я хороший і що у мене все вийде.
[...]
Можливо, саме тому, коли зводив власні рахунки, я повсякчас хотів зрозуміти — чому. Я хотів виправдання та вибачення, мабуть, не розуміючи, що вже отримав їх.
«Ви таки виростили виродка!»
«Також», а не «таки». Соломон сказав: «Також». Я мав би сам почути це — вдячне та ніжне «також», яке робило мене його онуком, законним (по праву слова та вчинку) членом його-нашої дивної родини. Але я чув тільки Люсю, тільки її до мене нескінченну любов, в якій просто не могло бути місця для моїх сумнівів.”
― Чобіток Зельмана
“Як ви знаєте з развлєкатєльних програм тіпа “Вечірний квартал” або “Від пацанки до панянки”, ми живем в епоху крізісного постмодернізма. Причому постмодернізм - це така сволоч, яка від крізіса тільки крепчає та жирок нагулює. Ми не будем глибоко внікать в його медичну карту, дєлать аналізи цієї зловонної крові. Хватить наразі одного тіко поріцанія й визнання болісного факту, шо у потвори був папашка - парєнь з похожим іменем, тіки без префікса “пост”. Як і у всіх батьків і дітей, між ними куча муток і нєпоняток. Нема порозуміння, хоч і одна природа. Ключ до цієї взаємної сліпоглухоти достаточно простий: валяється він в ящику, де гризуть друг другу горло мета і засоби. От що це значить у контексті світової літератури.
Візьмем, наприклад, яблуко. Модерніст пєрвим дєлом шукає ті нові непожовані срєдства виразності, шоб розказать про яблуко необично. Щоб, значить, яблуко постало перед читачем як зовсім нова, не знана раньше вєщь. Це позволяє ярчє й повніше, красочніше і точніше розкрити свойства й суть яблука, которі, в общєм-то, загальновідомі та незмінні. Тут все діло в ракурсі, в освітлені, в підході до снаряда. І всі ці різномастні ухіщренія - вони ж всі тіки ради яблука. Яблуко і його історія лишається і смислом, і метою.
Тепер подивимося, шо дєлає постмодерніст. Постмодерніст талдичить про те, як вопщє можна розказувать про яблуко, і що це можна дєлать і так, і сяк, і в кувирку через історію культури, і путьом текстотравлення і через текстовиділення. Притому саме яблуко, правду кажучи, постмодерніста не інтересує. Постмодерністу згодилася б вмєсто яблука й осліна какашка, виваляна в стразах, без разніци. Йому аби сверкало і щоб публіка восторгалась красотою ігри. Довбані хіпстери.
На цьому прикладі ми наглядно бачимо, що надмірність постмодернізма - суть естетитична девіація, возведена в норму самим цейтгейстом* (*духом часу). Нового значення чи бачення яблука ви од цієї публіки не дождетесь. Для них весь світ - то ігрова площадка, а яблука - то оберемок всяких різноправних ідей, з яких можна виплітать косічки, щоб получився модний лук. Довбані хіпстери.”
― Шидеври світової літератури. Том 1
Візьмем, наприклад, яблуко. Модерніст пєрвим дєлом шукає ті нові непожовані срєдства виразності, шоб розказать про яблуко необично. Щоб, значить, яблуко постало перед читачем як зовсім нова, не знана раньше вєщь. Це позволяє ярчє й повніше, красочніше і точніше розкрити свойства й суть яблука, которі, в общєм-то, загальновідомі та незмінні. Тут все діло в ракурсі, в освітлені, в підході до снаряда. І всі ці різномастні ухіщренія - вони ж всі тіки ради яблука. Яблуко і його історія лишається і смислом, і метою.
Тепер подивимося, шо дєлає постмодерніст. Постмодерніст талдичить про те, як вопщє можна розказувать про яблуко, і що це можна дєлать і так, і сяк, і в кувирку через історію культури, і путьом текстотравлення і через текстовиділення. Притому саме яблуко, правду кажучи, постмодерніста не інтересує. Постмодерністу згодилася б вмєсто яблука й осліна какашка, виваляна в стразах, без разніци. Йому аби сверкало і щоб публіка восторгалась красотою ігри. Довбані хіпстери.
На цьому прикладі ми наглядно бачимо, що надмірність постмодернізма - суть естетитична девіація, возведена в норму самим цейтгейстом* (*духом часу). Нового значення чи бачення яблука ви од цієї публіки не дождетесь. Для них весь світ - то ігрова площадка, а яблука - то оберемок всяких різноправних ідей, з яких можна виплітать косічки, щоб получився модний лук. Довбані хіпстери.”
― Шидеври світової літератури. Том 1
“— Чистите бібліотеку? — спитала Яна.
— Потроху, — відповів Максим, — знаєте, не всі російські книжки погані. Деякі хороші — надруковані на простому папері. Я їх уже спалив у плиті. А деякі, як-от оце, — Максим підняв книжку із серії «Жизнь Замєчатєльних Людєй» із написом ЧКАЛОВ, — ці, сука, коптять.”
― Вівці цілі
— Потроху, — відповів Максим, — знаєте, не всі російські книжки погані. Деякі хороші — надруковані на простому папері. Я їх уже спалив у плиті. А деякі, як-от оце, — Максим підняв книжку із серії «Жизнь Замєчатєльних Людєй» із написом ЧКАЛОВ, — ці, сука, коптять.”
― Вівці цілі
“- Добрий вечір, Прокопе! Не перешкоджу вам в роботі?
- Та що ви, панночко! Ніколи мені не перешкоджаєте, гарно, що зайшли.
- Прийшла тільки вам сказати, що той чужинець, то розсудливий чоловік, наш брат з півночі.
- Знаю, панночко, що він таке говорить, але чи то правда? Важко вгадати.
- Чому? Ви не довіряєте?
- Бо знаєте, коли він справді брат, то не мусить про те говорити, а потім, він не подібний до нас, ламає нашу мову!
- То певно тому, що він з півночі!
- Знаю, панночко, він навіть дуже здалека! ..
- Так, але то чоловік розсудливий! - старалась я його запевнити.
- О, напевно! - усміхнувся Прокіп. - Він такий розсудливий, що провадить дві мови: всечеснішому, вашому батькові, він розповідає про єдність великих слов'янських народів і про силу тої єдности, про нещасну долю нашого народу, а нам, темним мужикам, обіцяє щасливе радісне життя без праці, з горілкою і салом!..
- Як ви можете знати, Прокопе, про що він говорить з татом ?
- Повірте, панночко, я не маю таємниць перед вами. Хоч ви ще дитина, але серце у вас добре і вірне. Ось бачите, той аґітатор мешкає в учителя, де працює моя племінниця. Вона принесла мені кілька брошур, таких малих книжечок, які аґітатор кинув у вогонь, та вони не згоріли. Моя племінниця, думаючи, що мене то цікавить, бо читаю rазети, принесла мені. Думала зробити мені приємність, та затроїла моє серце: там я вичитав, що до священиків треба говорити інакше, а простому народові також інакше! Було там для всіх і про все! Для священиків,
для тих, що шукають справедливости і свободи, також для українців. На чотирьох сторінках - чотири різні правди! Теж говорилося про Божу волю. Повірте мені, панночко, нічого доброго з того не вийде, то кажу вам я, Прокіп, темний мужик!
- Але ж Прокопе, чому не скажете того татові?
- Ваш батько дуже мудрий чоловік, але він не любить слухати. І як ви хочете, щоб я Прокіп сказав йому: «То не так, пан-отче, як ви міркуєте, коли той аґітатор говорить, як з книжки! Ви знаєте, що всечесніший вже давно так думали, все були за єдність і того не зміните так, одним махом!»
- Думаю, ваша правда, війте Прокопе, ніщо не змінить думок мого батька. Але скажіть, що таке аґітатор?
- То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний.
- А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?
- Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.
- Та відповіжте мені, Прокопе!
- Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці - то ми, панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.
- Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!
- Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!
- Ах, Прокопе, то жахливе, що ви говорите!
- То страшне, панночко, що я вам про то всьо говорю та морочу вашу молоду голову, але так накипіло на серці, а у вас такі добрі і мудрі очі.
- Дякую вам, Прокопе, я ще до вас зайду, але тепер мушу поспішати додому, бо пізно і не треба, щоб я довго була надворі, - сказала я, червоніючи, бо хотіла сказати : «Не треба, щоби тато знав про те»
То була моя перша брехня і перша таємниця. Ах, яка жахлива і важка таємниця!”
― Книга про батька. З мого дитинства
- Та що ви, панночко! Ніколи мені не перешкоджаєте, гарно, що зайшли.
- Прийшла тільки вам сказати, що той чужинець, то розсудливий чоловік, наш брат з півночі.
- Знаю, панночко, що він таке говорить, але чи то правда? Важко вгадати.
- Чому? Ви не довіряєте?
- Бо знаєте, коли він справді брат, то не мусить про те говорити, а потім, він не подібний до нас, ламає нашу мову!
- То певно тому, що він з півночі!
- Знаю, панночко, він навіть дуже здалека! ..
- Так, але то чоловік розсудливий! - старалась я його запевнити.
- О, напевно! - усміхнувся Прокіп. - Він такий розсудливий, що провадить дві мови: всечеснішому, вашому батькові, він розповідає про єдність великих слов'янських народів і про силу тої єдности, про нещасну долю нашого народу, а нам, темним мужикам, обіцяє щасливе радісне життя без праці, з горілкою і салом!..
- Як ви можете знати, Прокопе, про що він говорить з татом ?
- Повірте, панночко, я не маю таємниць перед вами. Хоч ви ще дитина, але серце у вас добре і вірне. Ось бачите, той аґітатор мешкає в учителя, де працює моя племінниця. Вона принесла мені кілька брошур, таких малих книжечок, які аґітатор кинув у вогонь, та вони не згоріли. Моя племінниця, думаючи, що мене то цікавить, бо читаю rазети, принесла мені. Думала зробити мені приємність, та затроїла моє серце: там я вичитав, що до священиків треба говорити інакше, а простому народові також інакше! Було там для всіх і про все! Для священиків,
для тих, що шукають справедливости і свободи, також для українців. На чотирьох сторінках - чотири різні правди! Теж говорилося про Божу волю. Повірте мені, панночко, нічого доброго з того не вийде, то кажу вам я, Прокіп, темний мужик!
- Але ж Прокопе, чому не скажете того татові?
- Ваш батько дуже мудрий чоловік, але він не любить слухати. І як ви хочете, щоб я Прокіп сказав йому: «То не так, пан-отче, як ви міркуєте, коли той аґітатор говорить, як з книжки! Ви знаєте, що всечесніший вже давно так думали, все були за єдність і того не зміните так, одним махом!»
- Думаю, ваша правда, війте Прокопе, ніщо не змінить думок мого батька. Але скажіть, що таке аґітатор?
- То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний.
- А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?
- Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.
- Та відповіжте мені, Прокопе!
- Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці - то ми, панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.
- Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!
- Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!
- Ах, Прокопе, то жахливе, що ви говорите!
- То страшне, панночко, що я вам про то всьо говорю та морочу вашу молоду голову, але так накипіло на серці, а у вас такі добрі і мудрі очі.
- Дякую вам, Прокопе, я ще до вас зайду, але тепер мушу поспішати додому, бо пізно і не треба, щоб я довго була надворі, - сказала я, червоніючи, бо хотіла сказати : «Не треба, щоби тато знав про те»
То була моя перша брехня і перша таємниця. Ах, яка жахлива і важка таємниця!”
― Книга про батька. З мого дитинства
Goodreads Librarians Group
— 325231 members
— last activity 3 minutes ago
Goodreads Librarians are volunteers who help ensure the accuracy of information about books and authors in the Goodreads' catalog. The Goodreads Libra ...more
Ksyu’s 2025 Year in Books
Take a look at Ksyu’s Year in Books, including some fun facts about their reading.
335 books
|
75 friends
1,117 books
|
200 friends
343 books
|
6 friends
3,163 books
|
560 friends
1,108 books
|
250 friends
1,253 books
|
586 friends
567 books
|
1,548 friends
105 books
|
19 friends
More friends…
Favorite Genres
Polls voted on by Ksyu
Lists liked by Ksyu
