Ksyu

“Хто ж винен у тому, що Донбас став ареною бойових дій і доля регіону склалася таким трагічним чином? Згоди щодо цього питання немає. Хтось винить у всьому Україну, хтось - росію, хтось у першу чергу покладає провину на самих жителів Донбасу, великий відсоток яких зрадив свою країну та купився на привабливі обіцянки сепаратистів. Якщо ж судити неупереджено, слід визнати, що частка відповідальності лежить на кожній зі сторін. Різниця лише у формі цієї відповідальності. Відповідальність росії - це відповідальність агресора, який за допомогою своїх диверсантів розпалив воєнний конфлікт на території суміжної держави. Водночас відповідальність України можна охарактеризувати як халатність, невжиття необхідних засобів самооборони, небажання тверезо оцінювати ситуацію і робити кроки для її виправлення. Гібридна війна у тій формі, в якій її веде російська федерація, стала можливою виключно завдяки слабкості української держави. Велика кількість внутрішніх проблем та суперечностей, наявність проросійськи налаштованих еліт на сході України, які сформувалися у девʼяності за повного потурання Києва, небажання притягати до відповідальності організаторів сєвєродонецького зʼзду 2004 року - усі ці фактори дозволили росії розпалити війну та замаскувати власне воєнне втручання під громадянський конфлікт.”
― Марина Воротинцева, Як Україна втрачала Донбас

“— Ви віддавна вже тут працюєте?
— Вже десять років. Я одна з перших фахових провідниць.
— А раніше? Ви певно виросли серед своїх, у своїй оселі.
— Так, перше я жила в Роторуа. Там я ходила до школи.
— До якої школи?
— До нашої — англійської.
— Як? Мені ж казали, що ви маорійка.
— Я походжу з маорійців, хоч ми тепер усі англійські піддані, — вона відповіла майже ображена. — Ми маємо тепер рівні права; право голосування, наших послів, школи, шпиталі...
— І ви вдоволені?
— Певне, що вдоволені! Перше ми були дикунами, — людоїдами! Чи ви про це не
знали?
— Знала, знала, і знаю теж, що маорії були колись відважною, вільною та гордою расою.
— О! не було чим гордитися! — перебила вона іронічно.
— Бачу, що з вас не тільки добра провідниця, але ще краща учениця.
— Чому?
— Бо ви ще досі напамять повторяєте те, чого вас навчили у „вашій” англійській школі.
— Я дійсно була першою ученицею.
— Це я сама бачу, хоч воліла б бути останньою — і залишитися правдивою маорійкою, щоб боронити своєї раси — ніж...
— І далі з'їдати людей!? — перебила вона.
— І далі „з'їдати” моїх ворогів!
Ці слова видно так здивували її, що вона замовкла та пристанувши на хвилину подивилася на
мене дивним, непорушним поглядом.
Ми вийшли на горбок, де я ще більше пригнічена, відчула таку втому, що мусіла на хвилину
присісти, хоч тут не було ні затінку, ні билинки трави, — нічого крім пожовклого від сірки каміння.
Вона присілася побіч мене і тихо запитала:
— Ви революціонерка?...
— Ні. Попросту мені жаль, що ваш рід так марно вигибає. Шкода, що вас виставляють напоказ туристам, як якусь менажерію, що по школах вас учать погорджувати власною расою, гіпнотизують вас словом „ЛЮДОЇДИ”. Хоч, ті, що вчать вас, видно, забули про те, що вони ще більші „людоїди”, ніж ви були колись, бо ви це робили з вірою у конечність приносити жертви вашим богам, а вони без огляду на заборону їхнього Бога вміли краще за вас живцем пожерти цілі раси людей, вирубувати безборонних до пня.
— Мені аж страшно слухати вас! — відповіла вона шепотом.
— Боїтеся правди?
— Ні, за вас я боюся! — пояснила вона дивно тихо. — Чи ж ви не знаєте, що „це” строго заборонене?...”
― Софія Яблонська, Далекі обрії

“Я теж відчув себе порожнім та химерно важким — наче планета оберталася надто швидко, різко збільшуючи силу тяжіння, і ця сила притисла мене до підлоги. Раптово виснажений, я сів на ліжко — напевне, його ліжко — і, сам не знаючи, чому, розлігся на запиленому покривалі й витріщився у стелю. «Про що ти думав ночами на оцьому ліжку? Тебе також мучили кошмари?» Я заплакав. «Коли загинули твої батьки, ти про це дізнався чи ні? Ти відчув, що їх не стало?» Я заплакав сильніше. Я хотів, але не міг зупинитися. Я не міг зупинитися, тому подумав про лихе й погане. Я накручував та накручував себе доти, поки не розридався так, що мало не захлинувся власними слізьми. Я подумав про своїх прабабу та прадіда, про те, як вони помирали з голоду. Я уявив собі, як їхні змарнілі тіла заштовхують у топку крематорію, бо люди, яких вони навіть не знали, люто їх ненавиділи. Я уявив, як діти, що мешкали тут, спопелилися або розлетілися на шматки, бо байдужий пілот натиснув на кнопку. Я подумав про те, як мого діда розлучили з його родиною, про те, як він виріс, не знаючи батька, — і от тепер я страждаю від гострого стресу та кошмарів, лежу тут сам-один у напівзруйнованому будинку і гірко ридаю, заливаючи нікому не потрібними слізьми щоки й сорочку. І все це — через лихо, яке сталося сімдесят років тому і яке передалося мені, наче спадкова хвороба, разом із отими потворами, котрих я не міг здолати, бо всі вони померли і тому їх вже не можна ані вбити, ані покарати, ані хоч якось стримати.”
― Ренсом Ріггз, Miss Peregrine's Home for Peculiar Children

“Це мовивши, Леонардо розсунув дерзке гілляччя молодої ліщини, покинув на стежці весла і зник у гущавині. Із самого рання Леонардо ні на мить не розлучався з прекрасною Альчестою, і тепер він почував непоборне бажання з нею на мить розлучитись. Він біг дуже швидко і умисне віддалявся від стежки, намацуючи в кишені останній номер італійської газети «Воче-Дель-Пополо».”
― Майк Йогансен, Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію. Як будується оповідання. Поезії