Ksyu

“Я постійно запитую себе, чи не було б для всіх нас краще, якби ми не ховалися, якби нас уже давно вбили. Тоді ми не мусили б так страждати, а також не наражали б на небезпеку наших вірних помічників. Але ми жахаємося такої думки. Ми й досі любимо життя, ми ще не забули голосу природи, ми й досі сподіваємося, сподіваємося на все.”
― Anne Frank, The Diary of Anne Frank

“Дзеркала тут немає, хоча на стіні над умивальником чітко видно місце, де воно колись висіло. Може, так навіть краще, можливо, це навіть і добре, що вона себе не бачить - не тепер. Людина, яка щодня бачить своє відображення у дзеркалі, вірить, що бачить саме себе, і це віддзеркалення вселяє в людину якусь впевненість, самоповагу. Але споглядання обличчя має сенс тільки якщо справді можеш себе впізнати в дзеркалі. С. не хоче себе впізнавати. Жодна з них не хоче бачити себе й упізнавати в полоні "жіночої кімнати".
Тепер тут живуть геть інші люди, їхні обличчя більше їм не належать, навіть вони тепер належать концтабору.
С. пригадує, що вона чітко зрозуміла в тому приміщенні: концтабір - це не тільки міце, де вона опинилася, концтабір - це стан її тіла й душі.”
― Slavenka Drakulić

“Любов – це мистецтво? Якщо так, тоді вона потребує знань та зусиль. Чи це просто приємне відчуття, котре переживають випадково, – те, у що людина «поринає», якщо їй пощастило? Ця невеличка книжка ґрунтується на першому припущенні, тоді як більшість людей сьогодні, поза сумнівом, вірять у друге.
Це трапляється не тому, що люди підтримують думку, ніби любов не є важливою. Насправді вони спраглі до неї – переглядають численні фільми про щасливі й нещасливі історії кохання, слухають сотні примітивних любовних пісень, – однак водночас мало хто вважає, що, коли йдеться про любов, йому треба чогось учитися. Таке специфічне ставлення ґрунтується на кількох судженнях, які поодинці чи вкупі підживлюють його. Для більшості людей проблема любові передусім полягає в тому, щоб любили їх, а не вони самі, тож ідеться зовсім не про здатність людини любити. Отже, для них проблемою є те, як зробити, щоб їх любили, як бути тими, кого люблять. У своєму прагненні досягти цієї мети вони обирають кілька шляхів. Один зі способів – той, що його зазвичай дотримуються чоловіки, – це бути успішним, бути настільки владним і багатим, наскільки це дозволяють ресурси соціального статусу. Другий шлях – яким рухаються жінки, – це прагнення бути привабливою, вдосконалювати своє тіло, стиль в одязі тощо. Інші шляхи, що ведуть до привабливості, – їх обирають і чоловіки, і жінки – передбачають розвиток гарних манер, вміння цікаво підтримати бесіду, допомогу іншим, скромність та позбавлення агресії. Більшість зі способів, що допомагають досягти любові інших до себе, – ті самі, які використовують, щоб досягти успіху, «здобувати друзів та впливати на людей». Насправді ж для більшості людей у нашому суспільстві те, що їх люблять, становить собою щось на кшталт суміші популярності та сексуальної привабливості.
Другою передумовою, яка криється за ідеєю, що в любові немає чого вчитися, є припущення, нібито проблема любові – це проблема об'єкта, а не здібності. Люди гадають, що любити – це просто, а от знайти правильний об'єкт для своєї любові чи досягти того, щоб любили тебе, – складно. [...]
Третє хибне судження, яке формує припущення про те, що, коли йдеться про любов, тут немає чого вчитися, ґрунтується на змішуванні початкового досвіду «поринання» в кохання і тривалого перебування у стані закоханості.
Коли двоє людей, які досі були чужими одне одному, як і ми всі, раптом дозволяють стіні між ними впасти й почуваються близькими, одним цілим – цей момент єднання є одним із найбільш піднесених та бентежних життєвих переживань. Іще більш чудовим і дивовижним цей момент є для тих, хто досі був відлюдькуватим, самотнім, не знав любові. Диво раптової близькості часто полегшується, якщо воно було поєднане із сексуальним потягом та фізичною близькістю або ініціюється ними. Одначе за своєю природою цей тип любові триває недовго. Двоє людей краще пізнають одне одного, їхня близькість починає втрачати свої дивовижні риси, аж доки суперечності, розчарування та відчуття нудьги не знищать усе, що лишилося від початкового захвату. Утім, спочатку закохані цього не усвідомлюють: насправді вони сприймають силу своєї палкої «одержимості» одне одним як доказ любові, тоді як ці явища можуть лише свідчити про те, наскільки самотніми вони були досі.
Думка про те, що любити – то найлегша річ, протягом тривалого часу була поширеною ідеєю щодо кохання, попри непереборні докази протилежного.”
― Erich Fromm, The Art of Loving

“Що більше я заглиблювалася в індивідуальні випадки воєнних злочинців, то менше вірила в те, що вони - монстри. А що як вони були звичайними людьми, такими ж, як ми, але котрі просто опинился в певних обставинах і зробили неправильний моральний вибір? Що тоді це каже про нас самих?
І ось ви сидите в судовій залі, стежачи день у день за підсудними. Спершу, як і Прімо Леві, ви запитуєте себе: "А чи справді це людина?". Сказати, що, мовляв, ні, це не людина, - надто просто; але дні минають, і ви бачите дедалі більше людсього в цих злочинцях. Згодом ви відчуваєте, що знаєте їх ледь не особисто. Ви розглядаєте їхні обличчя, потворні або симпатичні, помічаєте дрібні звички (позіхання, нотування якихось деталей, чухання голови, чищення нігтів), і питаєте себе: "А що як це все-таки людина?". Що довше ви їх знаєте, то більше дивуєтеся, як же вони могли скоїти такі злочини; всі ці офіціанти, таксисти, вчителі та селяни, які сидять навпроти вас. І чим більше ви усвідомлюєте, що воєнні злочинці можуть бути звичайними людьми, тим страшніше стає. Звісно, це тому, що в такому разі наслідки серйозніші, аніж якби вони справді були чудовиськами. Якщо звичайні люди коїли воєнні злочини, то це означає, що будто-хто з нас може їх коїти. Тепер ви розумієте, чому так легко і зручно вважати, що воєнні злочинці - монстри.”
― Slavenka Drakulić, They Would Never Hurt a Fly: War Criminals on Trial in The Hague