Ksyu

“Дзеркала тут немає, хоча на стіні над умивальником чітко видно місце, де воно колись висіло. Може, так навіть краще, можливо, це навіть і добре, що вона себе не бачить - не тепер. Людина, яка щодня бачить своє відображення у дзеркалі, вірить, що бачить саме себе, і це віддзеркалення вселяє в людину якусь впевненість, самоповагу. Але споглядання обличчя має сенс тільки якщо справді можеш себе впізнати в дзеркалі. С. не хоче себе впізнавати. Жодна з них не хоче бачити себе й упізнавати в полоні "жіночої кімнати".
Тепер тут живуть геть інші люди, їхні обличчя більше їм не належать, навіть вони тепер належать концтабору.
С. пригадує, що вона чітко зрозуміла в тому приміщенні: концтабір - це не тільки міце, де вона опинилася, концтабір - це стан її тіла й душі.”
― Slavenka Drakulić

“Ось стоїть могутній корабель з яскраво освітленим трапом, по ньому рине потік людей, дехто з них поспішає, наче боїться останньої миті спізнитися, це не корабель, а блискучий палац, і зветься він уже не "Нормандія", а Спасіння, Втеча, Порятунок, для десятків тисяч людей у сотнях міст Європи, в безлічі третьорядних готелів і льохів він здається недосяжною мрією, а поряд із ним стоїть жінка, нутро якої пожирає смерть, і тоненьким приємним голоском каже: "Я б хотіла залишитись тут".

Усе втратило глузд. Для емігрантів з "Ентернасіоналя", для тисяч інших "Ентернасіоналів", розкиданих по Європі, для всіх цькованих, переслідуваних, для тих, хто ще намагався втекти й кого вже спіймали, цей корабель був би обітованою землею, вони б зомліли від щастя, заридали б і кинулися б цілувати трап, повірили б у диво, якби мали такий квиток, який тріпотів у цій втомленій руці поряд із ним, у руці людини, яка й так була в дорозі до смерті і яка байдуже сказала, що хотіла б залишитися тут.

Надійшов гурт американців. Спокійно, голосно розмовляючи. В них було часу та часу. Їх спонукало виїхати посольство, і вони саме про це говорили. Шкода, звичайно. Цікаво було б поглянути, що тут робитиметься далі. Та й що з ними, американцями, могло б статися? Вони ж під захистом посольства! Америка — нейтральна держава! Справді шкода!

Запах парфумів. Оздоби. Бризки діамантів. Ще кілька годин тому вони вечеряли в "Максима", ціни в перерахунку на долари були сміховинно дешеві. Вони пили "кортон" урожаю 1929, а наостанці "пол роже" врожаю 1928 року. І ось тепер "Нормандія". Тут вони підуть у бар, пограють у триктрак, вип'ють по кілька чарок віскі… А перед посольствами — довжелезні черги людей, що вже втратили будь-яку надію, над ними, немов хмара, навис смертельний страх, у приймальнях перевтомлені службовці консульства, воєнно-польовий суд в особі простого секретаря, що тільки хитає головою: "Ні! Ніяких віз! Неможливо", смертний присуд, який мовчки ухвалюють невинно засудженим, приреченим мовчки приймати його… Равік дивився на корабель, і то вже був не корабель, а ковчег, легкий ковчег, що вирушав у плавання, рятуючись від потопу. Колись від нього пощастило втекти, а тепер він знов насувається й ось-ось затопить усе.

[...]

І ось трап поволі підіймається. Дивне почуття — ніби той трап ніколи вже не опуститься. Все. Вузенька смужка води. Кордон. Ширина тієї смужки — два метри, а проте це вже кордон між Європою й Америкою. Між порятунком і загибеллю.”
― Erich Maria Remarque, Arch of Triumph: A Novel of a Man Without a Country

“Любов – це мистецтво? Якщо так, тоді вона потребує знань та зусиль. Чи це просто приємне відчуття, котре переживають випадково, – те, у що людина «поринає», якщо їй пощастило? Ця невеличка книжка ґрунтується на першому припущенні, тоді як більшість людей сьогодні, поза сумнівом, вірять у друге.
Це трапляється не тому, що люди підтримують думку, ніби любов не є важливою. Насправді вони спраглі до неї – переглядають численні фільми про щасливі й нещасливі історії кохання, слухають сотні примітивних любовних пісень, – однак водночас мало хто вважає, що, коли йдеться про любов, йому треба чогось учитися. Таке специфічне ставлення ґрунтується на кількох судженнях, які поодинці чи вкупі підживлюють його. Для більшості людей проблема любові передусім полягає в тому, щоб любили їх, а не вони самі, тож ідеться зовсім не про здатність людини любити. Отже, для них проблемою є те, як зробити, щоб їх любили, як бути тими, кого люблять. У своєму прагненні досягти цієї мети вони обирають кілька шляхів. Один зі способів – той, що його зазвичай дотримуються чоловіки, – це бути успішним, бути настільки владним і багатим, наскільки це дозволяють ресурси соціального статусу. Другий шлях – яким рухаються жінки, – це прагнення бути привабливою, вдосконалювати своє тіло, стиль в одязі тощо. Інші шляхи, що ведуть до привабливості, – їх обирають і чоловіки, і жінки – передбачають розвиток гарних манер, вміння цікаво підтримати бесіду, допомогу іншим, скромність та позбавлення агресії. Більшість зі способів, що допомагають досягти любові інших до себе, – ті самі, які використовують, щоб досягти успіху, «здобувати друзів та впливати на людей». Насправді ж для більшості людей у нашому суспільстві те, що їх люблять, становить собою щось на кшталт суміші популярності та сексуальної привабливості.
Другою передумовою, яка криється за ідеєю, що в любові немає чого вчитися, є припущення, нібито проблема любові – це проблема об'єкта, а не здібності. Люди гадають, що любити – це просто, а от знайти правильний об'єкт для своєї любові чи досягти того, щоб любили тебе, – складно. [...]
Третє хибне судження, яке формує припущення про те, що, коли йдеться про любов, тут немає чого вчитися, ґрунтується на змішуванні початкового досвіду «поринання» в кохання і тривалого перебування у стані закоханості.
Коли двоє людей, які досі були чужими одне одному, як і ми всі, раптом дозволяють стіні між ними впасти й почуваються близькими, одним цілим – цей момент єднання є одним із найбільш піднесених та бентежних життєвих переживань. Іще більш чудовим і дивовижним цей момент є для тих, хто досі був відлюдькуватим, самотнім, не знав любові. Диво раптової близькості часто полегшується, якщо воно було поєднане із сексуальним потягом та фізичною близькістю або ініціюється ними. Одначе за своєю природою цей тип любові триває недовго. Двоє людей краще пізнають одне одного, їхня близькість починає втрачати свої дивовижні риси, аж доки суперечності, розчарування та відчуття нудьги не знищать усе, що лишилося від початкового захвату. Утім, спочатку закохані цього не усвідомлюють: насправді вони сприймають силу своєї палкої «одержимості» одне одним як доказ любові, тоді як ці явища можуть лише свідчити про те, наскільки самотніми вони були досі.
Думка про те, що любити – то найлегша річ, протягом тривалого часу була поширеною ідеєю щодо кохання, попри непереборні докази протилежного.”
― Erich Fromm, The Art of Loving

“На жаль, серед полеглих є також два євреї, сини торговця худобою Леві. За них нікому помолитися. Коли зайшла мова про те, щоб покликати рабина, обидва священики-конкуренти одноголосно запротестували. До них приєднався й голова спілки ветеранів війни, відставний майор Волькенштайн, антисеміт, переконаний у тому, що війну програно тільки через євреїв. Але спитайте його — чому, і він зразу ж назве вас зрадником народу. Він заперечував навіть проти того, щоб прізвища братів Леві були викарбувані на меморіальній дошці: мовляв, вони напевне загинули далеко від фронту. Кінець кінцем його таки вмовили. Сільський староста використав увесь свій вплив. Річ у тому, що його власний син 1918 року помер у верденбрюкському тиловому лазареті від грипу, так і не побувавши на фронті. Батькові ж хотілося, щоб і прізвище його сина було викарбуване на меморіальній дошці як прізвище героя, тому він сказав, що смерть — це смерть, а солдат — це солдат, — ось чому братам Леві надали двоє нижніх місць на задній стінці пам'ятника, саме там, де, мабуть, задиратимуть лапи собаки.
Волькенштайн одягнений у повну форму кайзерівських часів. Це, правда, заборонено, але хто йому може стати на заваді? Дивні зміни, які почалися відразу після закінчення війни, тривають далі. Війна, яку майже всі солдати 1918 року ненавиділи, для тих, хто щасливо вцілів, поступово стала цікавою пригодою в їхньому житті. Вони повернулися до буденного існування, яке, коли вони ще сиділи в окопах і проклинали війну, ввижалось їм справжнім раєм. Тепер воно знов стало тільки буднями з турботами й неприємностями, а війна здається чимось невиразним, далеким, пережитим; її, всупереч їхній волі й майже без їхньої участі, переінакшено, підроблено, підмальовано. Масове вбивство обернулось на пригоду, з якої пощастило вийти живим. Розпач забуто, горе вже не ятрить душу, і смерть, що обминула нас, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті, — чимось абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лише тоді, коли вражає когось поряд із нами або зазіхає на нас самих. Спілка ветеранів, що під командуванням Волькенштайна крокує повз пам'ятник, 1918 року була пацифістською; тепер вона вже стала чисто націоналістичною. Спогади про війну й почуття фронтової дружби, яке жило майже в кожному колишньому солдатові, Волькенштайн спритно підманив гордістю за війну. Хто не має націоналістичних переконань, той ганьбить пам'ять полеглих героїв, бідолашних обдурених полеглих героїв, що залюбки пожили б ще на світі. О, як радо ті герої змели б Волькенштайна з помосту, де він саме виголошує промову, якби тільки могли! Проте вони беззахисні, вони стали власністю кількох тисяч таких от волькенштайнів, що використовують їх для своєї мети, прикриваючи її словами "любов до батьківщини" та "національне почуття". Любов до батьківщини! Для Волькенштайна це означає — знов надягти мундир, отримати чин полковника і знов посилати людей на смерть.”
― Erich Maria Remarque, The Black Obelisk