Ksyu

“Після прощального застілля у пансіонаті «Мебельник», що відбувся напередодні від'їзду, Соломон назвав мене виродком. Ми їли шашлик, смажену картоплю, солоні та свіжі помідори з огірками, а ще підозрілий (бо порубаний в антисанітарних умовах) форшмак, щось іще... Але зійшлося все саме на форшмаку. Люся навідріз відмовилася його куштувати. Але не мовчки. Вона ніколи нічого не робила мовчки. У нашій родині це належало до категорії «чесність».
Вона почала здалеку. Спочатку щось про здорову та нездорову їжу, тоді - про її вплив на шлунок та якість шкіри обличчя. Не кожна людина змогла б перестрибнути зі шкіри обличчя на процес статевого розмноження, генетичні вади дітей і заяву «правильно говорять: є євреї, а є жиди».
Я памʼятаю, як подавився вишневим компотом. Соломон не чистив вишень, вважаючи, що кістка додає смачної гіркоти. Кістка ледь не застрягла у мене в горлі. Але не в ній справа. Я захлинувся, але не закашлявся. Ба більше, я штовхнув стакан у Люсин бік, затулив вуха, вийшов з-за столу й потім побіг. Я побіг через сором, який проніс до самого моря. Навряд чи він розчинився у воді, бо часом я відчуваю його й досі.
Мене не шукали, повернувся сам, коли дві автівки вже завантажили всі сумки, каструлі, пательні та пусті бутилі, бо вони — дефіцит. Я не міг підвести очі, щоб подивитися на Соломона, тата, Зою з її Безруким. На Люсю я також не міг дивитися, але виходило так, що або вони її не слухали, або прикидалися, або мені це все наснилося.
І тут я почув, як Соломон сказав Люсі: «Я бачу, що ви таки виростили виродка».
Пиздець. Добре, що я тоді не оперував цим словом так часто, як тепер. Пиздець відчувся як діжка окропу, у якій мене зварило нахрін. Зварило та втопило.
«Сідай в машину! — заволала Люся. — Швидко! Кому сказала!"
А в машині вона почала ридати, пригортаючи мене до грудей: «Дитинко моя, синочок. Хто ж на таке заслуговує? На таку чорну образу? Зайчику мій».
[...]
«Ви таки виростили виродка!». «Ви таки виростили виродка!». «Ви таки виростили виродка!».
Я не мав би цього чути, але не мав жодного шансу не почути. Гнів Люсі був не просто материнським. Він був справедливим. А я був виродком.
Виродком за те, що намагався не дати принизити Соломона, тата... Не дати Люсі, яка тепер стала на мій захист, перетворивши його на цунамі сімейної війни, принизити Соломона і всіх, кого він народив.
[...]
Перебуваючи під теплою материнською рукою, яка тримала меч, спрямований проти всього світу, я постійно думав — за що?
[...]
Ми з Соломоном теж замирилися. Я ходив до нього в гості — з батьками, з Анною, сам. Він дав мені машину, на якій я таксував щоби стати добрим чоловіком для мами Богдани, а потім і добрим батьком для доні. Я хотів, щоб він не думав про мене погано, однак залишався виродком до самої Соломонової смерті. Аж допоки Зоя не сказала, що в останніх своїх словах — вже плутаних і ледь чутних — він чомусь згадував мене. Говорив, що я хороший і що у мене все вийде.
[...]
Можливо, саме тому, коли зводив власні рахунки, я повсякчас хотів зрозуміти — чому. Я хотів виправдання та вибачення, мабуть, не розуміючи, що вже отримав їх.
«Ви таки виростили виродка!»
«Також», а не «таки». Соломон сказав: «Також». Я мав би сам почути це — вдячне та ніжне «також», яке робило мене його онуком, законним (по праву слова та вчинку) членом його-нашої дивної родини. Але я чув тільки Люсю, тільки її до мене нескінченну любов, в якій просто не могло бути місця для моїх сумнівів.”
― Олена Стяжкіна, Чобіток Зельмана

“— Чистите бібліотеку? — спитала Яна.  
— Потроху, — відповів Максим, — знаєте, не всі російські книжки погані. Деякі хороші — надруковані на простому папері. Я їх уже спалив у плиті. А деякі, як-от оце, — Максим підняв книжку із серії «Жизнь Замєчатєльних Людєй» із написом ЧКАЛОВ, — ці, сука, коптять.”
― Євгенія Кузнєцова, Вівці цілі

“Я теж відчув себе порожнім та химерно важким — наче планета оберталася надто швидко, різко збільшуючи силу тяжіння, і ця сила притисла мене до підлоги. Раптово виснажений, я сів на ліжко — напевне, його ліжко — і, сам не знаючи, чому, розлігся на запиленому покривалі й витріщився у стелю. «Про що ти думав ночами на оцьому ліжку? Тебе також мучили кошмари?» Я заплакав. «Коли загинули твої батьки, ти про це дізнався чи ні? Ти відчув, що їх не стало?» Я заплакав сильніше. Я хотів, але не міг зупинитися. Я не міг зупинитися, тому подумав про лихе й погане. Я накручував та накручував себе доти, поки не розридався так, що мало не захлинувся власними слізьми. Я подумав про своїх прабабу та прадіда, про те, як вони помирали з голоду. Я уявив собі, як їхні змарнілі тіла заштовхують у топку крематорію, бо люди, яких вони навіть не знали, люто їх ненавиділи. Я уявив, як діти, що мешкали тут, спопелилися або розлетілися на шматки, бо байдужий пілот натиснув на кнопку. Я подумав про те, як мого діда розлучили з його родиною, про те, як він виріс, не знаючи батька, — і от тепер я страждаю від гострого стресу та кошмарів, лежу тут сам-один у напівзруйнованому будинку і гірко ридаю, заливаючи нікому не потрібними слізьми щоки й сорочку. І все це — через лихо, яке сталося сімдесят років тому і яке передалося мені, наче спадкова хвороба, разом із отими потворами, котрих я не міг здолати, бо всі вони померли і тому їх вже не можна ані вбити, ані покарати, ані хоч якось стримати.”
― Ренсом Ріггз, Miss Peregrine's Home for Peculiar Children

“А до Скарлет його доторк навіть не дійшов, бо саме цю мить вона розчула голос Мелані, ніжність якого становила головну її привабу:
— Боюся, що я не згодна з твоєю думкою про твори містера Теккерея. Він цинік. Йому далеко до шляхетності містера Діккенса.
«І такі дурниці говорити хлопцеві!» — подумала Скарлет, мало не пирснувши сміхом: їй зразу відлягло від серця. Та вона ж просто синя панчоха, а що про таких думають чоловіки — це кожен знає... Щоб привабити чоловіка й утримати при собі, треба спочатку завести мову про нього самого, а тоді непомітно перейти на себе, і далі вже нікуди не збочувати. Скарлет стривожилася б, якби почула, що Мелані каже: «Які цікаві речі ти говориш!» або хоча б таке: «А якої ти думки про це? Та мій маленький мозок лусне від натуги, якщо я почну про таке думати!» А то Мелані, коли біля ніг у неї кавалер, розмовляє з ним так поважно, як у церкві! Майбутнє знов проясніло перед Скарлет, і аж до такої міри, що коли вона обернулась до Чарлза, очі її сяяли, а на устах з’явилася радісна усмішка. Побачивши в цьому ознаку прихильності, Чарлз схопив віяло Скарлет і так ревно замахав ним, що у неї почало розтріпуватись волосся.”
― Margaret Mitchell, Gone with the Wind