Ksyu

“Нічого казати, розумний був, добрий пес. [...] У нього підростав уже син, теж Пірат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Він веселив своєю артистичною натурою цілий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими. Часом удвох із своїм батьком, віддавшися високому собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закінчувалась каліцтвом чи смертю їх партнерів, і тоді обидва артисти або тікали, куди очі дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидіти гострий період свого шельмування, поки люди не позбирають пір'я і не поїдять засмажені жертви мистецтва.”
― Олександр Довженко, Зачарована Десна

“Я теж відчув себе порожнім та химерно важким — наче планета оберталася надто швидко, різко збільшуючи силу тяжіння, і ця сила притисла мене до підлоги. Раптово виснажений, я сів на ліжко — напевне, його ліжко — і, сам не знаючи, чому, розлігся на запиленому покривалі й витріщився у стелю. «Про що ти думав ночами на оцьому ліжку? Тебе також мучили кошмари?» Я заплакав. «Коли загинули твої батьки, ти про це дізнався чи ні? Ти відчув, що їх не стало?» Я заплакав сильніше. Я хотів, але не міг зупинитися. Я не міг зупинитися, тому подумав про лихе й погане. Я накручував та накручував себе доти, поки не розридався так, що мало не захлинувся власними слізьми. Я подумав про своїх прабабу та прадіда, про те, як вони помирали з голоду. Я уявив собі, як їхні змарнілі тіла заштовхують у топку крематорію, бо люди, яких вони навіть не знали, люто їх ненавиділи. Я уявив, як діти, що мешкали тут, спопелилися або розлетілися на шматки, бо байдужий пілот натиснув на кнопку. Я подумав про те, як мого діда розлучили з його родиною, про те, як він виріс, не знаючи батька, — і от тепер я страждаю від гострого стресу та кошмарів, лежу тут сам-один у напівзруйнованому будинку і гірко ридаю, заливаючи нікому не потрібними слізьми щоки й сорочку. І все це — через лихо, яке сталося сімдесят років тому і яке передалося мені, наче спадкова хвороба, разом із отими потворами, котрих я не міг здолати, бо всі вони померли і тому їх вже не можна ані вбити, ані покарати, ані хоч якось стримати.”
― Ренсом Ріггз, Miss Peregrine's Home for Peculiar Children

“Як ви знаєте з развлєкатєльних програм тіпа “Вечірний квартал” або “Від пацанки до панянки”, ми живем в епоху крізісного постмодернізма. Причому постмодернізм - це така сволоч, яка від крізіса тільки крепчає та жирок нагулює. Ми не будем глибоко внікать в його медичну карту, дєлать аналізи цієї зловонної крові. Хватить наразі одного тіко поріцанія й визнання болісного факту, шо у потвори був папашка - парєнь з похожим іменем, тіки без префікса “пост”. Як і у всіх батьків і дітей, між ними куча муток і нєпоняток. Нема порозуміння, хоч і одна природа. Ключ до цієї взаємної сліпоглухоти достаточно простий: валяється він в ящику, де гризуть друг другу горло мета і засоби. От що це значить у контексті світової літератури.

Візьмем, наприклад, яблуко. Модерніст пєрвим дєлом шукає ті нові непожовані срєдства виразності, шоб розказать про яблуко необично. Щоб, значить, яблуко постало перед читачем як зовсім нова, не знана раньше вєщь. Це позволяє ярчє й повніше, красочніше і точніше розкрити свойства й суть яблука, которі, в общєм-то, загальновідомі та незмінні. Тут все діло в ракурсі, в освітлені, в підході до снаряда. І всі ці різномастні ухіщренія - вони ж всі тіки ради яблука. Яблуко і його історія лишається і смислом, і метою.

Тепер подивимося, шо дєлає постмодерніст. Постмодерніст талдичить про те, як вопщє можна розказувать про яблуко, і що це можна дєлать і так, і сяк, і в кувирку через історію культури, і путьом текстотравлення і через текстовиділення. Притому саме яблуко, правду кажучи, постмодерніста не інтересує. Постмодерністу згодилася б вмєсто яблука й осліна какашка, виваляна в стразах, без разніци. Йому аби сверкало і щоб публіка восторгалась красотою ігри. Довбані хіпстери.

На цьому прикладі ми наглядно бачимо, що надмірність постмодернізма - суть естетитична девіація, возведена в норму самим цейтгейстом* (*духом часу). Нового значення чи бачення яблука ви од цієї публіки не дождетесь. Для них весь світ - то ігрова площадка, а яблука - то оберемок всяких різноправних ідей, з яких можна виплітать косічки, щоб получився модний лук. Довбані хіпстери.”
― Михайло Бриних, Шидеври світової літератури. Том 1

“Хто ж винен у тому, що Донбас став ареною бойових дій і доля регіону склалася таким трагічним чином? Згоди щодо цього питання немає. Хтось винить у всьому Україну, хтось - росію, хтось у першу чергу покладає провину на самих жителів Донбасу, великий відсоток яких зрадив свою країну та купився на привабливі обіцянки сепаратистів. Якщо ж судити неупереджено, слід визнати, що частка відповідальності лежить на кожній зі сторін. Різниця лише у формі цієї відповідальності. Відповідальність росії - це відповідальність агресора, який за допомогою своїх диверсантів розпалив воєнний конфлікт на території суміжної держави. Водночас відповідальність України можна охарактеризувати як халатність, невжиття необхідних засобів самооборони, небажання тверезо оцінювати ситуацію і робити кроки для її виправлення. Гібридна війна у тій формі, в якій її веде російська федерація, стала можливою виключно завдяки слабкості української держави. Велика кількість внутрішніх проблем та суперечностей, наявність проросійськи налаштованих еліт на сході України, які сформувалися у девʼяності за повного потурання Києва, небажання притягати до відповідальності організаторів сєвєродонецького зʼзду 2004 року - усі ці фактори дозволили росії розпалити війну та замаскувати власне воєнне втручання під громадянський конфлікт.”
― Марина Воротинцева, Як Україна втрачала Донбас