Ksyu

“Нічого казати, розумний був, добрий пес. [...] У нього підростав уже син, теж Пірат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Він веселив своєю артистичною натурою цілий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими. Часом удвох із своїм батьком, віддавшися високому собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закінчувалась каліцтвом чи смертю їх партнерів, і тоді обидва артисти або тікали, куди очі дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидіти гострий період свого шельмування, поки люди не позбирають пір'я і не поїдять засмажені жертви мистецтва.”
― Олександр Довженко, Зачарована Десна

“— Ви віддавна вже тут працюєте?
— Вже десять років. Я одна з перших фахових провідниць.
— А раніше? Ви певно виросли серед своїх, у своїй оселі.
— Так, перше я жила в Роторуа. Там я ходила до школи.
— До якої школи?
— До нашої — англійської.
— Як? Мені ж казали, що ви маорійка.
— Я походжу з маорійців, хоч ми тепер усі англійські піддані, — вона відповіла майже ображена. — Ми маємо тепер рівні права; право голосування, наших послів, школи, шпиталі...
— І ви вдоволені?
— Певне, що вдоволені! Перше ми були дикунами, — людоїдами! Чи ви про це не
знали?
— Знала, знала, і знаю теж, що маорії були колись відважною, вільною та гордою расою.
— О! не було чим гордитися! — перебила вона іронічно.
— Бачу, що з вас не тільки добра провідниця, але ще краща учениця.
— Чому?
— Бо ви ще досі напамять повторяєте те, чого вас навчили у „вашій” англійській школі.
— Я дійсно була першою ученицею.
— Це я сама бачу, хоч воліла б бути останньою — і залишитися правдивою маорійкою, щоб боронити своєї раси — ніж...
— І далі з'їдати людей!? — перебила вона.
— І далі „з'їдати” моїх ворогів!
Ці слова видно так здивували її, що вона замовкла та пристанувши на хвилину подивилася на
мене дивним, непорушним поглядом.
Ми вийшли на горбок, де я ще більше пригнічена, відчула таку втому, що мусіла на хвилину
присісти, хоч тут не було ні затінку, ні билинки трави, — нічого крім пожовклого від сірки каміння.
Вона присілася побіч мене і тихо запитала:
— Ви революціонерка?...
— Ні. Попросту мені жаль, що ваш рід так марно вигибає. Шкода, що вас виставляють напоказ туристам, як якусь менажерію, що по школах вас учать погорджувати власною расою, гіпнотизують вас словом „ЛЮДОЇДИ”. Хоч, ті, що вчать вас, видно, забули про те, що вони ще більші „людоїди”, ніж ви були колись, бо ви це робили з вірою у конечність приносити жертви вашим богам, а вони без огляду на заборону їхнього Бога вміли краще за вас живцем пожерти цілі раси людей, вирубувати безборонних до пня.
— Мені аж страшно слухати вас! — відповіла вона шепотом.
— Боїтеся правди?
— Ні, за вас я боюся! — пояснила вона дивно тихо. — Чи ж ви не знаєте, що „це” строго заборонене?...”
― Софія Яблонська, Далекі обрії

“Після прощального застілля у пансіонаті «Мебельник», що відбувся напередодні від'їзду, Соломон назвав мене виродком. Ми їли шашлик, смажену картоплю, солоні та свіжі помідори з огірками, а ще підозрілий (бо порубаний в антисанітарних умовах) форшмак, щось іще... Але зійшлося все саме на форшмаку. Люся навідріз відмовилася його куштувати. Але не мовчки. Вона ніколи нічого не робила мовчки. У нашій родині це належало до категорії «чесність».
Вона почала здалеку. Спочатку щось про здорову та нездорову їжу, тоді - про її вплив на шлунок та якість шкіри обличчя. Не кожна людина змогла б перестрибнути зі шкіри обличчя на процес статевого розмноження, генетичні вади дітей і заяву «правильно говорять: є євреї, а є жиди».
Я памʼятаю, як подавився вишневим компотом. Соломон не чистив вишень, вважаючи, що кістка додає смачної гіркоти. Кістка ледь не застрягла у мене в горлі. Але не в ній справа. Я захлинувся, але не закашлявся. Ба більше, я штовхнув стакан у Люсин бік, затулив вуха, вийшов з-за столу й потім побіг. Я побіг через сором, який проніс до самого моря. Навряд чи він розчинився у воді, бо часом я відчуваю його й досі.
Мене не шукали, повернувся сам, коли дві автівки вже завантажили всі сумки, каструлі, пательні та пусті бутилі, бо вони — дефіцит. Я не міг підвести очі, щоб подивитися на Соломона, тата, Зою з її Безруким. На Люсю я також не міг дивитися, але виходило так, що або вони її не слухали, або прикидалися, або мені це все наснилося.
І тут я почув, як Соломон сказав Люсі: «Я бачу, що ви таки виростили виродка».
Пиздець. Добре, що я тоді не оперував цим словом так часто, як тепер. Пиздець відчувся як діжка окропу, у якій мене зварило нахрін. Зварило та втопило.
«Сідай в машину! — заволала Люся. — Швидко! Кому сказала!"
А в машині вона почала ридати, пригортаючи мене до грудей: «Дитинко моя, синочок. Хто ж на таке заслуговує? На таку чорну образу? Зайчику мій».
[...]
«Ви таки виростили виродка!». «Ви таки виростили виродка!». «Ви таки виростили виродка!».
Я не мав би цього чути, але не мав жодного шансу не почути. Гнів Люсі був не просто материнським. Він був справедливим. А я був виродком.
Виродком за те, що намагався не дати принизити Соломона, тата... Не дати Люсі, яка тепер стала на мій захист, перетворивши його на цунамі сімейної війни, принизити Соломона і всіх, кого він народив.
[...]
Перебуваючи під теплою материнською рукою, яка тримала меч, спрямований проти всього світу, я постійно думав — за що?
[...]
Ми з Соломоном теж замирилися. Я ходив до нього в гості — з батьками, з Анною, сам. Він дав мені машину, на якій я таксував щоби стати добрим чоловіком для мами Богдани, а потім і добрим батьком для доні. Я хотів, щоб він не думав про мене погано, однак залишався виродком до самої Соломонової смерті. Аж допоки Зоя не сказала, що в останніх своїх словах — вже плутаних і ледь чутних — він чомусь згадував мене. Говорив, що я хороший і що у мене все вийде.
[...]
Можливо, саме тому, коли зводив власні рахунки, я повсякчас хотів зрозуміти — чому. Я хотів виправдання та вибачення, мабуть, не розуміючи, що вже отримав їх.
«Ви таки виростили виродка!»
«Також», а не «таки». Соломон сказав: «Також». Я мав би сам почути це — вдячне та ніжне «також», яке робило мене його онуком, законним (по праву слова та вчинку) членом його-нашої дивної родини. Але я чув тільки Люсю, тільки її до мене нескінченну любов, в якій просто не могло бути місця для моїх сумнівів.”
― Олена Стяжкіна, Чобіток Зельмана

“Як ви знаєте з развлєкатєльних програм тіпа “Вечірний квартал” або “Від пацанки до панянки”, ми живем в епоху крізісного постмодернізма. Причому постмодернізм - це така сволоч, яка від крізіса тільки крепчає та жирок нагулює. Ми не будем глибоко внікать в його медичну карту, дєлать аналізи цієї зловонної крові. Хватить наразі одного тіко поріцанія й визнання болісного факту, шо у потвори був папашка - парєнь з похожим іменем, тіки без префікса “пост”. Як і у всіх батьків і дітей, між ними куча муток і нєпоняток. Нема порозуміння, хоч і одна природа. Ключ до цієї взаємної сліпоглухоти достаточно простий: валяється він в ящику, де гризуть друг другу горло мета і засоби. От що це значить у контексті світової літератури.

Візьмем, наприклад, яблуко. Модерніст пєрвим дєлом шукає ті нові непожовані срєдства виразності, шоб розказать про яблуко необично. Щоб, значить, яблуко постало перед читачем як зовсім нова, не знана раньше вєщь. Це позволяє ярчє й повніше, красочніше і точніше розкрити свойства й суть яблука, которі, в общєм-то, загальновідомі та незмінні. Тут все діло в ракурсі, в освітлені, в підході до снаряда. І всі ці різномастні ухіщренія - вони ж всі тіки ради яблука. Яблуко і його історія лишається і смислом, і метою.

Тепер подивимося, шо дєлає постмодерніст. Постмодерніст талдичить про те, як вопщє можна розказувать про яблуко, і що це можна дєлать і так, і сяк, і в кувирку через історію культури, і путьом текстотравлення і через текстовиділення. Притому саме яблуко, правду кажучи, постмодерніста не інтересує. Постмодерністу згодилася б вмєсто яблука й осліна какашка, виваляна в стразах, без разніци. Йому аби сверкало і щоб публіка восторгалась красотою ігри. Довбані хіпстери.

На цьому прикладі ми наглядно бачимо, що надмірність постмодернізма - суть естетитична девіація, возведена в норму самим цейтгейстом* (*духом часу). Нового значення чи бачення яблука ви од цієї публіки не дождетесь. Для них весь світ - то ігрова площадка, а яблука - то оберемок всяких різноправних ідей, з яких можна виплітать косічки, щоб получився модний лук. Довбані хіпстери.”
― Михайло Бриних, Шидеври світової літератури. Том 1