Ksyu

“Ось стоїть могутній корабель з яскраво освітленим трапом, по ньому рине потік людей, дехто з них поспішає, наче боїться останньої миті спізнитися, це не корабель, а блискучий палац, і зветься він уже не "Нормандія", а Спасіння, Втеча, Порятунок, для десятків тисяч людей у сотнях міст Європи, в безлічі третьорядних готелів і льохів він здається недосяжною мрією, а поряд із ним стоїть жінка, нутро якої пожирає смерть, і тоненьким приємним голоском каже: "Я б хотіла залишитись тут".

Усе втратило глузд. Для емігрантів з "Ентернасіоналя", для тисяч інших "Ентернасіоналів", розкиданих по Європі, для всіх цькованих, переслідуваних, для тих, хто ще намагався втекти й кого вже спіймали, цей корабель був би обітованою землею, вони б зомліли від щастя, заридали б і кинулися б цілувати трап, повірили б у диво, якби мали такий квиток, який тріпотів у цій втомленій руці поряд із ним, у руці людини, яка й так була в дорозі до смерті і яка байдуже сказала, що хотіла б залишитися тут.

Надійшов гурт американців. Спокійно, голосно розмовляючи. В них було часу та часу. Їх спонукало виїхати посольство, і вони саме про це говорили. Шкода, звичайно. Цікаво було б поглянути, що тут робитиметься далі. Та й що з ними, американцями, могло б статися? Вони ж під захистом посольства! Америка — нейтральна держава! Справді шкода!

Запах парфумів. Оздоби. Бризки діамантів. Ще кілька годин тому вони вечеряли в "Максима", ціни в перерахунку на долари були сміховинно дешеві. Вони пили "кортон" урожаю 1929, а наостанці "пол роже" врожаю 1928 року. І ось тепер "Нормандія". Тут вони підуть у бар, пограють у триктрак, вип'ють по кілька чарок віскі… А перед посольствами — довжелезні черги людей, що вже втратили будь-яку надію, над ними, немов хмара, навис смертельний страх, у приймальнях перевтомлені службовці консульства, воєнно-польовий суд в особі простого секретаря, що тільки хитає головою: "Ні! Ніяких віз! Неможливо", смертний присуд, який мовчки ухвалюють невинно засудженим, приреченим мовчки приймати його… Равік дивився на корабель, і то вже був не корабель, а ковчег, легкий ковчег, що вирушав у плавання, рятуючись від потопу. Колись від нього пощастило втекти, а тепер він знов насувається й ось-ось затопить усе.

[...]

І ось трап поволі підіймається. Дивне почуття — ніби той трап ніколи вже не опуститься. Все. Вузенька смужка води. Кордон. Ширина тієї смужки — два метри, а проте це вже кордон між Європою й Америкою. Між порятунком і загибеллю.”
― Erich Maria Remarque, Arch of Triumph

“За допомогою "розчленувань" та вигаданих дивовижних слівець теологи навчились вислизати будь-звідки і розрубувати який завгодно вузол швидше за Тенедоську дволезу сокиру. Вони пояснюють і тлумачать на свій розсуд найпотаємніші речі: яким чином збудований і розташований всесвіт; якими шляхами перворідний гріх перейшов на наступні покоління; яким способом, коли і де був зачатий у лоні діви Христос; як певні ознаки (які навіть не існують!) зберігаються при євхаристії.
Але це все, на їхню думку, ще досить просте, не варте уваги. Гідним великих і осяйних теологів (о, яке пожвавлення серед них викликають подібні означення!) будуть такі питання: коли сталося божественне народження; чи багаторозове синівство Христа; чи можна припустити, щоб бог-отець зненавидів сина; чи може бог перетворитися в жінку, в дивола, в осла, в гарбуз, в камінь? А якщо може, то чи гарбуз міг би проповідувати, творити чудеса, бути розіп'ятим на хресті?”
― Еразм Роттердамський, Praise of Folly

“Я постійно запитую себе, чи не було б для всіх нас краще, якби ми не ховалися, якби нас уже давно вбили. Тоді ми не мусили б так страждати, а також не наражали б на небезпеку наших вірних помічників. Але ми жахаємося такої думки. Ми й досі любимо життя, ми ще не забули голосу природи, ми й досі сподіваємося, сподіваємося на все.”
― Anne Frank, The Diary of Anne Frank

“Біллі заплющив очі і полинув у часі в той травневий вечір, за два дні після того, як оголосили, що в Європі скінчилася Друга світова війна. Біллі разом з п'ятьма іншими американськими військовополоненими трюхикали в маленькому зеленому фургоні, який за своєю формою нагадував труну. На цей покинутий, запряжений кіньми фургон вони набрели в одному з дрезденських передмість. І тепер їх тягли коні, які спроквола цокали копитами вздовж вузьких просік, розчищених серед руїн, котрі все ще нагадували поверхню Місяця. Вони рухалися у бік своєї бойні, щоб на згадку про війну запастися сувенірами. Кінський цокіт нагадав йому часи дитинства в Іліумі, коли молочарі у своїх візках щодня на світанку розвозили людям молоко. [...]

* * *

Коли фургон доплуганився до бойні, Біллі нікуди не пішов, лише вистромив обличчя на сонце. Всі його товариші пішли визирати трофеї. Пізніше, вже на іншому етапі його життя, тральфамадорці порадять Біллі завжди зосереджуватися на щасливих митях та ігнорувати ті з них, де є сум і страждання. Дивися тільки на приємні речі, скажуть вони йому, бо вічність ніколи не хоче рухатися. Якби Біллі був здатний на таке, то він би вибрав цю коротку мить, яку він провів у глибині фургона, куняючи на теплому осонні, й сказав би, що оце й був пік щастя всього його життя.

* * *

Його дрімота не переросла в сон, а навпаки, урвалася, коли він почув голоси чоловіка й жінки, які скрушно про щось розмовляли німецькою мовою. Вони надзвичайно зворушливо висловлювали комусь своє співчуття. За мить до того, як Біллі розплющив очі, він подумав, що саме так могли колись звертатися до Ісуса його друзі, коли вони знімали Його стражденне тіло з хреста. Отаке.

Біллі розплющив очі. Чоловік середнього віку та його дружина лагідно заговорювали до коней, немов це були їхні хворі діти. Вони з жахом дивилися на те, чого не помітили американці, що кінські морди були вкриті глибокими ранами і кривавили, що їхні копита потріскалися, тому кожен крок спричиняв нестерпний біль, і що коні божеволіли від спраги. Для американців ці коні були лише одним із транспортних засобів, що дозволяє їм пересуватися, і який відчував не більше, ніж шестициліндровий шевроле.

* * *

Ці двійко співчутливих конелюбів пройшли в кінець фургона, щоб з батьківським докором роздивитися Біллі, того Біллі Піліґріма, довготелесого і вкрай заслаблого, який і сам був справжнім опудалом у своїй блакитній тозі і срібних черевиках. Вони його не боялися. Вони нічого не боялися. Обидва вони були лікарями акушерами. Вони щодня до останньої миті приймали пологи, аж доки всі лікарні не були знищені у вогні. Тепер вони сиділи біля того місця, де колись була їхня квартира, і доїдали те, що в них лишилося.

Жінка мала тиху вроду, яка не впадає в очі, а від того, що вона роками їла лише картоплю, тепер її шкіра здавалася напівпрозорою. На чоловікові був темний костюм, краватка і так далі. Картопля зробила його худим і виснаженим. Зростом він був, як Біллі, й на ньому були трифокальні окуляри. Ця подружня пара весь час мала справу з немовлятами, але самі вони так ніколи нікого й не породили, хоча і могли б. Цей факт міг би бути цікавою метафорою до всієї ідеї продовження роду.

Якщо брати їх обох, то вони володіли дев'ятьма мовами. Спершу вони звернулися до Біллі Піліґріма польською мовою, тому що він скидався на клоуна, а під час Другої світової війни саме знедолені поляки проти своєї волі опинилися в цій ролі.

Біллі англійською спитав, що їм від нього треба. Вони зразу ж перейшли на його мову і почали гірко докоряти йому тим, що він до такого стану довів своїх бідних коней. Вони примусили Біллі вилізти з фургона і підійти до коней. Коли він побачив, в якому стані перебуває його транспортний засіб, він розридався. Це був єдиний раз за всю війну, коли він плакав.”
― Kurt Vonnegut Jr., Slaughterhouse-Five, or the Children's Crusade: A Graphic Novel Adaptation