Ksyu

“— Ви віддавна вже тут працюєте?
— Вже десять років. Я одна з перших фахових провідниць.
— А раніше? Ви певно виросли серед своїх, у своїй оселі.
— Так, перше я жила в Роторуа. Там я ходила до школи.
— До якої школи?
— До нашої — англійської.
— Як? Мені ж казали, що ви маорійка.
— Я походжу з маорійців, хоч ми тепер усі англійські піддані, — вона відповіла майже ображена. — Ми маємо тепер рівні права; право голосування, наших послів, школи, шпиталі...
— І ви вдоволені?
— Певне, що вдоволені! Перше ми були дикунами, — людоїдами! Чи ви про це не
знали?
— Знала, знала, і знаю теж, що маорії були колись відважною, вільною та гордою расою.
— О! не було чим гордитися! — перебила вона іронічно.
— Бачу, що з вас не тільки добра провідниця, але ще краща учениця.
— Чому?
— Бо ви ще досі напамять повторяєте те, чого вас навчили у „вашій” англійській школі.
— Я дійсно була першою ученицею.
— Це я сама бачу, хоч воліла б бути останньою — і залишитися правдивою маорійкою, щоб боронити своєї раси — ніж...
— І далі з'їдати людей!? — перебила вона.
— І далі „з'їдати” моїх ворогів!
Ці слова видно так здивували її, що вона замовкла та пристанувши на хвилину подивилася на
мене дивним, непорушним поглядом.
Ми вийшли на горбок, де я ще більше пригнічена, відчула таку втому, що мусіла на хвилину
присісти, хоч тут не було ні затінку, ні билинки трави, — нічого крім пожовклого від сірки каміння.
Вона присілася побіч мене і тихо запитала:
— Ви революціонерка?...
— Ні. Попросту мені жаль, що ваш рід так марно вигибає. Шкода, що вас виставляють напоказ туристам, як якусь менажерію, що по школах вас учать погорджувати власною расою, гіпнотизують вас словом „ЛЮДОЇДИ”. Хоч, ті, що вчать вас, видно, забули про те, що вони ще більші „людоїди”, ніж ви були колись, бо ви це робили з вірою у конечність приносити жертви вашим богам, а вони без огляду на заборону їхнього Бога вміли краще за вас живцем пожерти цілі раси людей, вирубувати безборонних до пня.
— Мені аж страшно слухати вас! — відповіла вона шепотом.
— Боїтеся правди?
— Ні, за вас я боюся! — пояснила вона дивно тихо. — Чи ж ви не знаєте, що „це” строго заборонене?...”
― Софія Яблонська, Далекі обрії

“Хто ж винен у тому, що Донбас став ареною бойових дій і доля регіону склалася таким трагічним чином? Згоди щодо цього питання немає. Хтось винить у всьому Україну, хтось - росію, хтось у першу чергу покладає провину на самих жителів Донбасу, великий відсоток яких зрадив свою країну та купився на привабливі обіцянки сепаратистів. Якщо ж судити неупереджено, слід визнати, що частка відповідальності лежить на кожній зі сторін. Різниця лише у формі цієї відповідальності. Відповідальність росії - це відповідальність агресора, який за допомогою своїх диверсантів розпалив воєнний конфлікт на території суміжної держави. Водночас відповідальність України можна охарактеризувати як халатність, невжиття необхідних засобів самооборони, небажання тверезо оцінювати ситуацію і робити кроки для її виправлення. Гібридна війна у тій формі, в якій її веде російська федерація, стала можливою виключно завдяки слабкості української держави. Велика кількість внутрішніх проблем та суперечностей, наявність проросійськи налаштованих еліт на сході України, які сформувалися у девʼяності за повного потурання Києва, небажання притягати до відповідальності організаторів сєвєродонецького зʼзду 2004 року - усі ці фактори дозволили росії розпалити війну та замаскувати власне воєнне втручання під громадянський конфлікт.”
― Марина Воротинцева, Як Україна втрачала Донбас

“Це мовивши, Леонардо розсунув дерзке гілляччя молодої ліщини, покинув на стежці весла і зник у гущавині. Із самого рання Леонардо ні на мить не розлучався з прекрасною Альчестою, і тепер він почував непоборне бажання з нею на мить розлучитись. Він біг дуже швидко і умисне віддалявся від стежки, намацуючи в кишені останній номер італійської газети «Воче-Дель-Пополо».”
― Майк Йогансен, Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію. Як будується оповідання. Поезії

“- Добрий вечір, Прокопе! Не перешкоджу вам в роботі?
- Та що ви, панночко! Ніколи мені не перешкоджаєте, гарно, що зайшли.
- Прийшла тільки вам сказати, що той чужинець, то розсудливий чоловік, наш брат з півночі.
- Знаю, панночко, що він таке говорить, але чи то правда? Важко вгадати.
- Чому? Ви не довіряєте?
- Бо знаєте, коли він справді брат, то не мусить про те говорити, а потім, він не подібний до нас, ламає нашу мову!
- То певно тому, що він з півночі!
- Знаю, панночко, він навіть дуже здалека! ..
- Так, але то чоловік розсудливий! - старалась я його запевнити.
- О, напевно! - усміхнувся Прокіп. - Він такий розсудливий, що провадить дві мови: всечеснішому, вашому батькові, він розповідає про єдність великих слов'янських народів і про силу тої єдности, про нещасну долю нашого народу, а нам, темним мужикам, обіцяє щасливе радісне життя без праці, з горілкою і салом!..
- Як ви можете знати, Прокопе, про що він говорить з татом ?
- Повірте, панночко, я не маю таємниць перед вами. Хоч ви ще дитина, але серце у вас добре і вірне. Ось бачите, той аґітатор мешкає в учителя, де працює моя племінниця. Вона принесла мені кілька брошур, таких малих книжечок, які аґітатор кинув у вогонь, та вони не згоріли. Моя племінниця, думаючи, що мене то цікавить, бо читаю rазети, принесла мені. Думала зробити мені приємність, та затроїла моє серце: там я вичитав, що до священиків треба говорити інакше, а простому народові також інакше! Було там для всіх і про все! Для священиків,
для тих, що шукають справедливости і свободи, також для українців. На чотирьох сторінках - чотири різні правди! Теж говорилося про Божу волю. Повірте мені, панночко, нічого доброго з того не вийде, то кажу вам я, Прокіп, темний мужик!
- Але ж Прокопе, чому не скажете того татові?
- Ваш батько дуже мудрий чоловік, але він не любить слухати. І як ви хочете, щоб я Прокіп сказав йому: «То не так, пан-отче, як ви міркуєте, коли той аґітатор говорить, як з книжки! Ви знаєте, що всечесніший вже давно так думали, все були за єдність і того не зміните так, одним махом!»
- Думаю, ваша правда, війте Прокопе, ніщо не змінить думок мого батька. Але скажіть, що таке аґітатор?
- То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний.
- А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?
- Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.
- Та відповіжте мені, Прокопе!
- Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці - то ми, панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.
- Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!
- Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!
- Ах, Прокопе, то жахливе, що ви говорите!
- То страшне, панночко, що я вам про то всьо говорю та морочу вашу молоду голову, але так накипіло на серці, а у вас такі добрі і мудрі очі.
- Дякую вам, Прокопе, я ще до вас зайду, але тепер мушу поспішати додому, бо пізно і не треба, щоб я довго була надворі, - сказала я, червоніючи, бо хотіла сказати : «Не треба, щоби тато знав про те»
То була моя перша брехня і перша таємниця. Ах, яка жахлива і важка таємниця!”
― Софія Яблонська, Книга про батька. З мого дитинства