Микола Куліш > Quotes

“— Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже Тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою й можна обдурити?

Уля новим якимсь голосом:

— Нічого подібного. Ах, Рино!

Рина, зачувши цей голос:

— Що, Улюню, що?

— Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?

— Ну?

— Зорію. Правда прекрасно звучить?

Рина:

— Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, та сама ним, ідійотко, закохалася?

Уля зашарілася:

— Ні, ні...

— Як ні, коли ти сама кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-українському?..

— Та ні!

Рина:

— Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала... Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік? Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло... Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай Моку, ні, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш?

— Серйозно?

— Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так... На межі його паси, на межі... Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив!

— А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському "дружиною" зветься?

— Ну?

— І знаєш, "дружина" — це краще, як "жінка" або "супруга", бо "жінка" — то означає "рождающая", "супруга" ж по-вкраїнському — "пара волів", а "дружина"... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.

Рина вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя:

— Ну, бачу я...

А Уля вже в захопленні:

— Або по-вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що "жениться на ней", розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч із чоловіком, це краще, як "жениться на ней", — ти чуєш? На ней, на...

Рина:

— Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш; не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав...

Уля хотіла виправитись:

— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала.

Рина до неї:

— Са-ма?!

Уля од неї в другу кімнату. Побігли.”
― Микола Куліш, Мина Мазайло

“Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.”
― Микола Куліш, Мина Мазайло

“Ступай: Я маю зброю
Марина: Яку?
Ступай: Українське слово

IV.11”
― Микола Куліш, Патетична соната

“Ступай: Вийду навстріч і скажу, нагадаю святі й соціальні слова: обніміте, брати мої, найменшого брата!..
Марина: Кому? Більшовикам? Бандитам? Бидлові, що реве од крові і трощить наші найкращі ідеї?

IV.11”
― Микола Куліш, Патетична соната

“Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить (Батько)

I. 9”
― Микола Куліш, Патетична соната

“Секлета Семенівна. Боже! Це він з реєстрації. Устонько, йди варити! Настонько, йди варити! Настонько, мух вижени! Христонько, ти мовчи!.. Хоча ні! Давай краще разом всі папоньку зустрінемо!.. Кричіть усі, що няня приїхала, наша Івдонька приїхала, а ти, Івдю, вийдеш наперед... Ні, ні! Я вийду наперед, а ти з-позад мене, як сюрприз, до його вискочиш, щоб він ізрадів, щоб хоч трішки звеселився!..

Тільки Гуска на поріг, а його вже криком вкрито:

— Папонько! Няня приїхала!

— Приїхала няня, папонько!

— Ой! приїхала!

— Приїхала, ой!

Івдя (сюрпризом вискочила). Не приїхала, а прийшла, голубе мій йорданський, прилетіла на своїх сердешних ніжках. Сорок сім верстов, як бджілонька, летіла і ні разу не сіла — хоч як треба було, а не сіла, щоб тільки скоріше прийти, щоб сказати — здрастуйте, голубе Саватію Савловичу!..

Та зустріч ця не справила на Гуску жодного враження. Розмислений, розгублений і справді сам не свій мовчки пройшов він до столу і тяжко сів, тишею всіх, як мішком, накривши. Як з домовини, голос до жінки подав:

— Скільки у нас всіх дочок?

Секлета Семенівна, біду передчуваючи, промовчала.

(По паузі). Спитали: скільки дітей? Сім дочок, кажу. Перечислись! Перечислив — шість вийшло...

Секлета Семенівна. Як же так, Савасику, коли ж сім: Устонька, Настонька, Пистонька, Христонька, Хростонька, Онисонька, Охтисонька.

Гуска (дивлячись в одну точку). Так і я почав. А вони мені: доньки в вас дорослі? Дівчата? Цілі громадянки? А ви їх змалюєте? Знижуєте? Зменшуєте?.. Будь ласка, на повні ймення! Як ваших дочок повні наймення?

Секлета Семенівна (боязко). Устя, Настя, Пистя, Христя...

Гуска (скрикнув). Загину, а так своїх власних дочок не називав і не назову-с! Мужичок з них, когуток, хоч як хочете,— не зроблю. (Секретно подумав і почав.) Устимія, кажу, Настасія... (До жінки.) От кажи тепер далі ти!

Секлета Семенівна. Устимія, Настасія, Пистимія...

Гуска (хмуро поправив). Євпистимія!

Секлета Семенівна. Євпистимія, Євхристимія...

Гуска (поправив). Христинія!

Секлета Семенівна. Христинія, Хростинія...

Гуска. Євфросинія!

Секлета Семенівна. Євхросинія... Та ми ж ніколи, Савасику, так їх не називали.

Гуска. А тепер треба, бо од нас тепер, як помітив я, церковні наші імення хочуть одібрати і всіх нас на Роз та Карлів хочуть обернути. Треба берегти! Святині-с!.. Христинія, Євфросинія, а далі?

Секлета Семенівна (змокріла). Христинія, Євхростинія, Онисон... Онисинія...

Гуска (поправив). Онисія!

Секлета Семенівна (безпорадно скінчила). І Онисія...

Гуска (хмарно). Шість. Де ж сьома! Сьома де?

Взялась сердешна Секлета Семенівна пригадувати. Івдя, дівчата й собі на пальцях рахують, а не пригадують. І от Гуска голосом ще значнішим:

— Отак і я пригадував, на пальцях рахував... І не пригадав. (Велезначно.) Звернули-с увагу-с! (По паузі.) Заждіть, кажу, я зараз... (По паузі.) Революція, кажуть, не може ждати — не баріте нас! То я зареєстрував шість. Аж повертаючись додому, аж біля церкви згадав: Охтисонька — це ж Теоктиста!

Всі. Теоктиста, Теоктиста, Теоктиста!

Секлета Семенівна. Що ж тепер, Савасику?

Гуска. Не знаю, але увагу, помітив, звернули-с... Гадаю, що треба ждати на трус, себто на обшук у домі...

Секлета Семенівна (з жахом). Будуть шукати Охтисоньку?

Гуска. Дурепо! Нащо вона їм? Шукатимуть те, що ми сховали од них, розумієш? Хоча постривай!.. Можли во, що й Охтисоньку тепер небезпечно на легальному стані держати. Побачать — неодмінно спитають: чому сім, а не шість згідно з реєстрацією?.. (Завмер на стільці.) Жах! А все ти (на жінку) винувата! Сім штук навела... Сім дівок у домі. Пригадуй тепер їх! Реєструй!

Секлета Семенівна. Хіба ж одна я, Савасику? Винний і ти ж! Хай бог посилає, казав.

Гуска. Я за сином гнався, дочковал! Я сина хотів! (І знов завмер.)

І всі завмерли, придавлені такою подією.”
― Микола Куліш, Отак загинув Гуска

“Чобітками рип-рип увійшов П а н ь к о.

— Здрастуй, Лизько!

Л и з я. Паню!

П а н ь к о. А старий?

Л и з я. Цс-с... Вийшли до худоби... Та струси сніг, на якусь марюку похожий! (Почала сама трусити.)

П а н ь к о. Дурниці! Не чіпляйсь хоть ти...

Л и з я. Диви, який сердитий! Яка це муха тебе вкусила?

П а н ь к о. Не муха, Лизько, а... (Потер лоба.) Слиш... дай шамати, Лизю!.. Зранку не їв.

Л и з я. Я б дала, Паню, та зараз увійдуть папаша. Краще, як вони ляжуть, тоді. Чом учора не приходив? Я й борщу була зоставила.

П а н ь к о. Ніколи було. Статистика замучила.

Л и з я. І коли вже ти її скінчиш?

П а н ь к о. Дурниці питаєш! Хіба можна тепер статистику скінчити? Тільки-но складу та перепишу — один помер, другий помер, п'ятий, десятий... Чортзна-що робиться! Всю статистику мертві перевертають догори ногами.

Л и з я. Зараз увійдуть папаша. Може б, ти вийшов на який час у ту хату або надвір?

П а н ь к о (узяв її за руки). Дурниці! Не боюсь, бо маю до старого діло. Слиш, Лизю... дай пошамати! Віриш, аж темно в очах і ввесь світ немов... хитається, хилиться отак набік...

Л и з я (пригорнулася). Зажди трошки. Паню! От нехай усі ляжуть... Тоді пошамаєш... Слухай, Паню, а ти ж мене будеш сватати?

Не зрозумів П а н ь к о. (Знову потер собі лоба.) Сватати? Як це сватати?

Л и з я. Диви! А ти думав, що так і ночуватимеш зо мною даром?

П а н ь к о. А, сватати! Себто весілля справляти, самогон пити, шамати. Шамати, слиш, Лизю, шамати я хочу!.. (Подивився на неї голодними очима.) Гляну на тебе й на себе. Ти, як цвіт той, вся налита — у мене ж самі маслаки... Сил нема вже, Лизю... (Сів до столу. Схилився.)

Л и з я (так і прилипла до його). Як засватаєш мене та повінчаємось, Паню, ох і годуватиму: борщем, м'ясом, холодцю наварю, вареників з маслечком, сиром...

П а н ь к о (аж застогнав). Коли, коли ж це буде? Даваймо завтра. Лизько, сьогодні!.. Зараз!..

Л и з я. А хто ж тобі заважа, дурненький? Проси папашу сьогодні, засилай сватів, а в неділю й до церкви...

П а н ь к о (устав, одхиливсь од Лизі). До церкви, кажеш... Не можна мені, бо я ще совєцький. Та й патлатих не люблю!

Л и з я (напружилась, твердо сказала). А ти ж думав як? Я хочу, щоб нас повінчали... Я хочу, щоб ти був моїм, нашим, а не совєцьким...

П а н ь к о в і згадалося. Ще як у повстанцях був, то волочив патлатих... Ех, і йтересно тоді було, да!.. Трощили ми буржуїв, як хотіли... Керенок було за поясом... (Зарипіли чобітки. Завихрився чубок над лобом.) Раз в одного попа ночували... От де сміху було, як на приставленії! Попаді наказали грамофона крутити, а попові гопака танцювати. Ха-ха-ха... Якби ти, Лизько, бачила, як він у рясі...

Л и з ь к а (на його морозом війнула). Не люблю я таких балачок!.. Перестань!

П а н ь к о (знітився). Йтересно було, да... А тепер голод, шамати хочеться, шамати... Хіба доведеться?.. А чорт йо'бери! Все одно комнезами мене з ради вигризуть.”
― Микола Куліш, 97