Марина Гримич > Quotes

“Як любить казати Варвара Чередниченко, у нас у Спілці не три національності - українці, росіяни і євреї, - а чотири. Четверта національність - це жінки, і в явно приниженому стані. Взагалі – дивлюся я на карти, - вам, літературним дамам, іще довго – принаймні до кінця двадцятого століття – доведеться лишатися в меншості, бачу, лише в далекій перспективі ви відіграєтеся на чоловіках. Мабуть, аж у двадцять першому столітті. Але нас тоді вже не буде на цьому світі…”
― Марина Гримич, Клавка

“От зайдеш у Володимирський собор, слухаєш їхні "паки-паки господу богу помолімся", і от начебто значення слів зрозумілі, а сам думаєш: а що то за "паки-паки"? І відчуваєш себе бовдуром неосвіченим! Через те, що тебе мають не за суб'єкт, а за об'єкт, у чиї обов'язки входить не розуміти, а вірити. Так і з партійними текстами. Понав'яжуть свої "паки-паки", а ти сидиш як дурень і все це читаєш. А потім розумієш, що це просто "священна мова". Вона не повинна бути зрозумілою, бо тоді її святість пропаде! Просто треба вірити сказаному!”
― Марина Гримич, Юра

“…О, це була дивовижна історія, яка ще довго ходила за лаштунками Спілки і по квартирах РОЛІТу, обростаючи різними деталями. На загальних зборах письменників у серпні минулого року третій секретар ЦК Литвин розповів таку бувальщину: коли Оксана Ковальчук їздила в Болгарію, їй, мовляв, хотіли нав’язати український костюм. Литвин їй подзвонив і сказав: «Може, ви, Оксано Іванівно, прихопили б із собою український костюм?» А вона йому каже: «Навіщо, яж його ніколи не носила!» Але ЦК все-таки дістало їй цей костюм. Вона взяла його з собою і поїхала в Софію. Коли вона повернулася, Литвин спитав у неї: «Чи вдягали ви костюм?» А вона йому: «Та чи я здуріла? Адже кожен хоче показати себе за кордоном насамперед передовою культурною людиною, а не хизуватися у старому одязі, що давно вийшов із ужитку!» Після цієї розповіді третього секретаря ЦК, як не дивно, ніхто навіть найбільші «хлопомани», не знущався з Оксани Іванівни: всі прекрасно знали, що відхрещувалася вона від вишиванки тільки тому, щоб десь-колись її, бува, не звинуватили в буржуазному націоналізмі.”
― Марина Гримич, Клавка

“- Не «прилягу», а «приляжу»!!! Борець за російську секцію в Спілці українських письменників вживає українізми, та щей підсилює їх римою: «приляжу – поклажу»! Він навіть сам не помічає цього! От парадокс!
- Якщо чесно, я відразу теж не помітила, у нас на Євбазі всі так кажуть. І на київських робітничих слобідках! – розсміялася Єлизавета. – От курйоз так курйоз! А ти питаєш, Пашо, чого я не пишу «на великом и могучем».”
― Марина Гримич, Клавка

“Зачитувана стенограма її більше не тривожила. Клавка відчула в собі якусь байдужість до тих — коли пасквільних, коли формальних — випадів у бік Максима Тадейовича і Юрія Івановича. Вона, напевно, подолала больовий поріг, і в неї вже виробився імунітет. Критичні слова з вуст письменників на адресу одне одного більше нічого не важили. З Клавкою таке трапилося не вперше. У неї за плечами був досвід загальних зборів письменників Києва, де промивали «Нарис історії української літератури». Спершу було боляче, огидно, а потім цілковито байдуже.”
― Марина Гримич, Клавка

“- От досі не можу збагнути: як він, той ортодоксальний містечковий єврей, збирав усі ті українофільські штучки! – Неля Мусіївна перескочила зі свого чоловіка на дідуся. – От шо йому було в голові? – останню фразу вона сказала з відчутним єврейським акцентом, який завжди симулювала, коли хотіла перевести розмову на жарт. – Міг би тримати ювелірну майстерню, щоб лишити своїй коханій онучці у спадок золото-діаманти. Так ні!”
― Марина Гримич, Клавка

“- Що тобі сказати, Клавочко, життя моє сіре й нецікаве! Що його розповідати?
- Ну, хоч мама у вас була?
- Була, - засміявся Бакланов.
- А батько?
- І батько був?
- Ну, то розкажіть про них.
- «Зараз скаже: народився і виріс я в бідній сільській родині. Був у наймах!..»
- - Ну, то що тобі сказати? Народився я в бідній селянській родині, в Херсонській губернії. Підріс – став наймитом!
«…Поступив у революційний гурток і був висланий у Сибір…»
- Потім поступив у ремісниче училище і в революційний гурток… Відсидів своє і мав іти етапом у Сибір, аж тут…
«…вибухнула революція».
- … вибухнула революція. Я звичайно, став у перших її лавах.
«Під час громадянської війни очолив Червоний загін».
- Під час громадянської війни воював у Червоній армії…
«Після того повернувся, вступив на вищі партійні курси…»
- А далі – інститут, вищі партійні курси… І так сходинка по сходинці… так і став тими, ким я є тепер…
«Про війну не розповідає. Значить, відсиджувався в тилу. Питати про це не буду. Про що ж його спитати ще?»
- А літературою давно цікавитесь?
- Усе своє життя. Ще хлопчиком…
«…ховав книжки під подушку від батьків…»
- … ховався в чулані…
«В комірчині», - поправила його Клавка подумки.
- В комірчині, - випарвився він. – Від батьків. А потім… - він затнувся, - революція, війна, партійна робота… Все не до того було… А от тепер, на цій посад, як прорвало…”
― Марина Гримич, Клавка

“Але Єлизавета Петрівна не збиралася заспокоюватись.
- Треба стежити за мовою… - повчала вона. – От я тобі скажу… - вона затяглася папіросою. – Ти ж знаєш що я в таборах «ді-пі» працювала?
- Та тихо ти! – замахала на неї руками Неля Мусіївна. – Знаєм, знаєм. Не треба тут мені й Клавці бряжчати своїми енкаведистськими медалями… Тихше, «РОЛІТ нє спіт»! Знайшла чим хвалитися!..
- Та що ти мені рота затикаєш? Всій так про це знають!..- Прохорова розчервонілася. – Так от там, скажу тобі, справжні буржуазні націоналісти! Я їх бачила, як оце тебе зараз. То вони – і чоловіки, і жінки, і молоді, і старі – дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони, повір мені, далеко не жалюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це – сила. Вони по суті – хто? Біженці! Голодранці! Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах: не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все презирство до нас! А бачила б ти, як вони облаштували свої табори: практично зробили з них маленькі держави – зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити. Ось що таке буржуазні націоналісти! А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаба!”
― Марина Гримич, Клавка

“«Той, хто «нагорі» приймає рішення про українську літературу, - це, напевно, сам Каганович», - переконувала себе вона. Й автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, який висів симметрично до Йосифа Віссаріоновича на стіні за спиною Бакланова.
Каганович з портрета дивився на неї суворим поглядом.
«Каганович? А чом би й ні? Он Йосиф Віссаріонович читає книжки, навіть не самі книжки, а рукописи і верстки книжок та журналів іще до того, як вони будуть видрукувані! У нього ж вистачає на це часу і сил? Чому Лазар Мойсейович не може? Може. Він же українською читає. Він же з того самого села, що й дядь-Гаврило. Кабани називається. Вірніше, називалися. Тепер це Кагановичі».”
― Марина Гримич, Клавка

“А книжка — це життя й інтер'єр, це робота й відпочинок, це початок дня і його кінець, це "що купити на подарунок", це твоя релігія і твоя музика, це твій палац, де ти королева, і твоя фортеця, де ти лицар.”
― Марина Гримич, Юра

“— Ну, ні... — засумнівався Васильківський. — Це
ніяка не російська. Перед тим, як відвідати Красно­
ярськ, я ходив на піврічні розмовні курси. Так там
такого й близько не було!
Гаїна розсміялася гомеричним сміхом:
— Васильківський, на курсах ти вивчав китайську!
А російська мова — це малоукраїнська.”
― Марина Гримич, Вугледар – 2099

“– Я – комуністка, як то кажуть, «по зову серця»… Мені близька за духом Ванда, з її чоловічим характером, мужнім підходом до справи, разом із тим я не поділяю її поглядів на українську мову. Я не розумію, навіщо їй треба було писати Сталінові гнівного листа, що у визволеному Львові за один 1939 рік відкрилися 70 нових українських шкіл. Адже до тридцять дев’ятого там було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. Я цього не розумію.”
― Марина Гримич, Клавка

“- Іще одне, Клавочко, - додав він, - я тут проглянув учорашню стенограмму, і маю вам зробити зауваження: у тексті дуже багато русизмів. Подумають, що письменники неграмотні.
- ТА що ви, Іване ЛЕонтійовичу! Ніхто не подумає. Усі знають, що усна мова пиьсменника перед тим, як з’явитися на папері, проходить іще через дві пари рук – стенографістки і друкарки. Всі думатимуть на них.
- Думатимуть чи не думатимуть, але в такому вигляді не годиться показувати начальству стенограму.
- Треба було запрошувати інших друкарок і стенографісток. Ці всі, як на підбір, російськомовні. І де ви їх взяли?
- Цить! – обірвав її Іван Леонтійович і озирнувся, чи ніхто їх не почув.
Клавка прикусила язика, зрозумівши, з якої установи приходили ці суворі дами з м’ясистими пальцями і стиснутими вузькими губами.”
― Марина Гримич, Клавка