Дарина Березіна's Blog: Мимо жанру

Дом̶у̶ч̶и̶л̶а̶читала нарешті одну неймовірно розпіарену "гостро-соціальну" книгу в гарненькій бузковій обкладинці (спойлер: оформлення - найкраще, що в книзі є).

Назву не пишу свідомо: букблогери з інсти стверджують, що були прецеденти, коли авторка із хом'яками набігала в коменти до всіх, чиї відгуки їй здалися недостатньо захопленими. А мені цілком вистачає новин з фронту, щоб ще якісь панянки-ображенки псували нерви...

Отже, кілька думок.
Проблема з так званою "гостро-соціальною" літературою в тому, що під соусом згаданої "гострої соціальності" читачам можна втелющити відверто слабкі з літературної точки зору тексти. Кострубаті саморобки з пласкими, наче пиріг у нехлюйки-господині, персонажами-функціями, сюжетними "знахідками" на кшталт вродливого й шляхетного вдівця-татка-одинака, який живе по сусідству з бідосею-жертвою домашнього насильства, і фабулою, ніби поцупленою з якихось, Господи пробач, "Вікон", що їх в Мико дивилися посполиті за часів мого дитинства.

А рецензенти заходяться в екстазі: "важлива тема!!111", "перша українська книга про сімейне насильство!!111", "роман, що переверне вашу свідомість!!!111"... І, відповідно, всім, хто має зухвальство зауважити, що король (хай навіть ляльковий 😉) насправді голяка, затикають рота: як ви смієте критикувати такий суспільно-значущий твір?!!11 Ви що, вважаєте, що про аб'юз треба мовчати?!!11 Що це вам героїня не така, сіра й неверибельна, ви що, на боці її негідника-чоловіка??!!!11

До речі, про злам свідомості, який, за твердженням когось із рецензенток, цей роман має викликати. Він таки справді на це здатний. Бо, чорт забирай, моя, наприклад, свідомість ламається від отаких от пасажів:

"Холод і страх блукають моїм тілом і застрягають між кісток".

"Маленький клубочок, який спостерігав акт насильства батька над матір'ю, бачив те, що іншим і не снилося, мирно спить на килимі біля ліжка".

"В голові крутиться кіптява думок".

"Мій чоловік виявився клубком, обмотаним брехливими нитками".

"Сонце важкою гирею опускається за горизонт".
.....
Словом... журбинка. Цілковита журбинка.

Наприкінці травня 2022 одеська знайома, будинок якої розгромили ршквнські ракети, розповіла, що на їхніх ватних пабліках зараз посилено розганяють роман якоїсь пітєрбурзької кралі - про Одесу. Що вата в захваті, бо там одесарускійгород, рпц мп, спасающєє мір і вотетовотвсьо.

Мені стало цікаво - і моя подруга-одеситка надіслала мені файл.

Ольга Небелицкая. Обителей много.

Істерично реготати починаєш уже з першої ж фрази анотації:

"Колька — обычный десятилетний мальчик, живущий с родителями в деревне...".

"В дєрєвнє", Карле!

Аффторка провела в Україні бозна-скільки років - але так і не допетрала, що в нас нема "дєрєвєнь", що наші села, охайні, викохані, асфальтовані, геть нічого спільного не мають з їхніми гнойовищами-дєрєвнямі. Тим паче, що "дєрєвня мальчіка Колькі" - це насправді смт (вигадане) попід Одесою.

Про що це пісєво?
Про "рускійгорадАдєсу", так. Одесу - геть неживу, Одесу - картонно-луб'яну, з анекдотичними Йосями, Ханнами, Нахамкісами й "ікрой із сінєнькіх". Одесу, де український дискурс репрезентований виключно ремарками не суржиком навіть - гуглотранслейтом окремих слів з язика на мову. І, авжеж, цією пародією на українську спілкуються виключно негативні персонажі - наприклад, огидна тітка, що чмирить головного героя, "мальчіка Кольку".

"Уїхав батька! З'явився в ночи в десятий годині, сказав, дело невідкладно, в столиці або де, поливай тутечки, грит, картофан, поки не повернуся".

"Батька" - це, щоб ви розуміли, місцевий піп: один із головних персонажів пісєва й хрещений мальчіка Колькі. Еге ж, слово "панотець" - не для узкоязичних мізків і не для їхньої калічної щелепи...

А сюжет пісєва - це такий собі Стівен Кінг на мінімалках, щедро присмачений рпц мп-шною пропагандою і - чомусь - інтонаціями "Расказов о лєнінє". Той самий мальчік Колька зі своїм попом, мерісьюшною пацанкуватою тіткою, принцесоподібною бляклою мамою і таким самим невиразним татком-перекладачем рятує світ від антихриста, що працює директором одеського архітектурного бюро. (Всі антихристові посіпаки, до речі, теж спілкуються недосуржиком).

Дві третини пісєва - це щоденник мальчіка Колькі. Десятирічний хлопчик, на думку аффтарши, в своєму щоденнику раз-у-раз повторюватиме "Господи, помоги мне", розмірковуватиме про сенс гріха, оперуючи богословськими термінами, і базгратиме отакі от пасажі:

"Мне очень страшно, вдруг взрослые, а ведь Дина тоже взрослая, скажут, что я болен и мне надо к врачу или даже ехать в больницу на исследования. А Йося так не скажет, потому что он тоже мальчик, и вдруг ему тоже иногда снится странное. Вдруг это, ну я не знаю, переходный возраст и гормональное".

Ще певний відсоток загального чималенького (600 сторінок з гаком) обсягу пісєва - це примітки для кцпочитачів на кшталт: "Историческое название — Успенская — вернули улице в 1994 году с возвращением Украине независимости" (себто це вони, вишкварки, повернули нам незалежність яко "жест доброй волі").

Пісєво зараз і справді розганяють - бо вийшла вся ця єресь про українця-антихриста якось на диво "вчасно" для ршквнської пропаганди. От, наприклад, фрагмент з рецензії з livelib:

"Книжная Одесса Небелицкой совершенно другая. Она - частично Одесса ностальгичного советского прошлого и, надеюсь - оптимистичного русского будущего. <...> Мне кажется, что сейчас, когда ведущей эмоцией, связанной с Украиной, являются ужас, отвращение и страх, важно вспомнить и не забывать, что Одесса - прекрасный русский город, заслуживающий любви и спасения независимо от того, что творят его теперешние оккупанты".

"Окупанти" - це ми з вами, любі українці. А почвара, яка написала цю "рецензію", вже бачить у вологих мріях "оптімістічноє рускоє будущєє" нашої з вами Одеси.

І ще один промовистий фрагмент з тієї ж рецензії:

"Теперь о сюжете: романа "Обителей много" сюжет, как всегда на Украине, связан с бесом. <...> В Одессе Ольги Небелицкой все закончилось хорошо. Героям ее романа удается отстоять свой мир от атаки демона и спасти его от разрушения. Увы, в настоящем мире мы видим, что демону все-таки удалось прорваться, и воплотиться <...> в массу украинских политиков. Результат налицо - пол-Украины лежит в развалинах (почти таких, как описала Ольга)".

Круто, еге ж?.. "Пол-Украиньі в развалинах" не через те, що ви, вибл*дки, шкварите ракетами по житлових будинках, ТЦ і базах відпочинку, а через те, що в нас тут "бєси" (а в голові рецензентки й афтарши пісєва - вава").

Отже... Як на мене, "Обителей много" Ольги Небелицкой заслуговує на визнання в Україні - авторку, наприклад, вже зачекався "Миротворець"...

А от Одеса просила переказати: авторко, пензлюй за руським корабльом, сиріч...

Дуже дивна книга.
Ні, серйозно. Дуже дивна.
Взагалі, в моєму персональному рейтингу "Ведьмин век", - чи то пак, його український переклад-переспів "Відьомська доба", який страшенно не люблять самі автори, - стоїть настільки окремо навіть серед дяченківських текстів і він є такою мірою ідеальним, що, як на мене, всі продовження є апріорі зайвими.
Але... авторам чомусь захотілося продовжити історію родини Старжів. (Так, я здогадуюся, чому, але давайте вдамо, що фінансовий аспект тут ні до чого). А я надто люблю Клавдія, щоби не поцікавитися тим, як автори бачать його подальшу долю.
Я дуже сподіваюся, що "Відьомський рід" завершить франшизу. Просто через те, що вже "Відьомський поклик" був значно слабший за геніальну "Добу", а "Рід"...
Ну, таке. Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову.
До того ж...
Неоднорідний текст. Деякі сцени затягнуті. Деякі - важливі - ніби записана нашвидкуруч чернетка.
2/3 книги - це змова кураторів проти Клавдія. І його, Клавдія, Велика Гра. Інтриги, договірняки, маніпуляції, ошуканство, лицемірство, альянси на день... Все це прописано віртуозно... але - навіщо? Який стосунок цей бруд має до того "табунця білих, наче літні хмари, сусідських гусей", завдяки яким "Доба" назавше залишиться для мене unsurpassable?
Все решта... Деякі моменти були болісними - такою мірою, що я всерйоз боялася читати далі. Деякі всерйоз трігернули, відрезонувавши з власною втратою. Март, хоч як це прикро, більшу частину книги дратував до бажання зацідити йому в пику; Клаве, Івго, даруйте, але ви, дорогенькі, виплекали інфантильного егоїста-істерика. (До речі, у "Відьомському поклику" він таким не був - це на нього що, поранення так вплинуло?)
Івга, до речі, в романі є просто тому, що мусить бути.
Егле... Егле, мабуть, нівроку... але значно слабша за себе ж у "Поклику".
Клавдій як завше неперевершений. За нього більшу частину роману було неймовірно страшно, і катарсис вгатив мене зовсім не на тій сцені, на якій його планували автори (вибач, Егле).
Одне слово... автори, дякую, як то кажуть, що живий (я про Клава, авжеж)... і давайте вже на цьому зупинимося, гаразд? Дайте родині Старжів спокій. Вони того варті

Либонь, комусь цей роман може здатися чорнухою. І почасти така точка зору є виправданою. Бо, хай там як, а у "Фабриці" є те, про що писати, скажімо так, не заведено.
Я маю на увазі Систему - безглузду за своєю суттю, Систему, мета й призначення якої невідомі. Вона просто є і вона просто діє. Це такий собі велет, який пре навпростець, розчавлюючи на своєму шляху жалюгідний дріб"язок - людські долі.
І дуже круто те, що автор не дає жодних відомостей, що ж це за фабрика насправді, що вона виробляє, бо це абсолютно непотрібна інформація. Бо це може бути що завгодно - починаючи від якоїсь кораблебудівної установи й завершуючи НДІ чи... чи факультетом університету;-) Головне інше: Гласенко жорстко, по-чоловічому, без сантиментів описує механізм перетворення людини на один із гвинтиків цієї Системи. Фіксує усі неапетитні подробиці цієї мутації - які, авжеж, можуть фруструвати читачів, тим паче, якщо вони самі в Системі почуваються цілком комфортно.
Але водночас автор Фабрикадає зрозуміти, що зворотній процес також можливий, хоча іноді й задорогою ціною. І це, мабуть, найважливіше.

Коли приходить темрява
Ненадійний оповідач у детективі - моветон.
Це може справити враження, коли з таким прийомом зітнешся вперше. Але останнім часом цей "вотетапаварот" has been overused. Helluva overused. Такою мірою, що вже перетворився на троп. І сприймати тексти, де головний персонаж 299 сторінок втікає від маніяка, а на 300 виявляється, що маніяк він сам, я особисто вже всерйоз просто не можу.
Тому - банально і слабко. Дуже слабко.

Про українсько-китайську екранізацію цього роману я вперше почула років десять з гаком тому. Перші дві версії виявилася мені цілком повз каси - бо перший фільм був тупою радянською прореволюційною агіткою, а другий - тупою радянською антиклерикальною агіткою. А роман - звісно, якщо читати його в оригіналі, а не в кастрованому з ідеологічних міркувань російському і такому ж кастрованому з тих самих міркувань українському перекладах - агіткою не є взагалі.
Він - про пекло, яке кожен із нас торує собі сам власною затятістю. Про те, що де безмежна любов - там безмежний біль. Про юнацький максималізм, якого так важко позбутися навіть в тридцять з великим гаком. Про те, що за власні переконання - ідеологічні чи релігійні - ми маємо право розплачуватися лишень власним життям і власною душею - а не життям і душею того, хто нас любить. Він про те, що Вчителі, ті, кому безмежно віриш, кого безмежно поважаєш, задля кого ладен накласти головою, - зраджують, зраджують завжди, завжди, завжди, це аксіома, яка не має виключень... і ця зрада калічить душу, перетворюючи ніжну конвалію на монстра, який сам труїть себе власною отрутою й не може пробачити собі, що колись був конвалією.
Про цей фільм майже немає інформації. Його робили в 2003 році, Україна на замовлення Китаю. І одразу після завершення зйомок стрічка була передана замовникам. В Україні копії не залишилося.
І от тепер - раптом - вигулькнув. Незрозуміло звідки. Дубльований китайською. Українські актори, що розмовляють китайською, - це такий самий сюр, як Львівська панорама церковних бань, що з одного ракурсу - Піза, з іншого - Брізігела, а з третього - вже Рим.
Я дивлюся "Овода".
Ту саму зниклу версію 2003 року.
Китайською мовою.
Й перечитую роман в оригіналі,англійською.
І вперше те, що я бачу, стовідсотково співпадає з тим, як я сприймаю книгу.
"Я вірив Вам, як Богу, а Ви мені брехали ціле життя".