Гнат Хоткевич

“- Заспівай, Тарасику, отої зіроньки. Не голосно, потихеньку.
І Тарас заспівав. А в мотив і в переливи голосу несвідомо для нього самого вклалося стільки чуття, стільки любові до цієї дівчини Оксани і до всіх Оксан рідної землі, до грудок оцих під ногами, до контурів верб на небозводі, що зачароване дівча стало, розкрило широко очі та так і застигло.”
― Гнат Хоткевич, Тарасик

“Так от бачиш, сину. Десь там колись на краю світу загинуло триста греків.
І про них книжки пишуть, і люди ті книжки читають от уже скільки сот літ, і всі про тих греків знають. А хто знає про наших? Хто знає, як оті триста називались? Або як називався отой останній козак? А хіба то один такий випадок? Та на моїх очах скільки робилося такого, що тисячу разів варт би записати у книжку, а хто те записав? Ніхто! І ніхто не знає наших славних могил, ніхто не знає імен наших великих людей, що відвагою своєю світ могли б здивувати! Отака правда на світі, Тарасе... От і ти. Мужицький син - і то вже знаєш про отих греків, а про своїх - ні. А воно б треба. Бо, як то кажуть: і чужому научайся, й свого не цурайся! А то наші люди - як тільки вийшов на трошечки вищенький щабельок - вже і я не я, і хата не моя! Про греків тобі буде вчи-
ти, а про своїх ні. На своє йому наплювать! Своє йому гірше сміття! Гей, Тарасе! І голос діда задзвенів, як труба.
- Коли доведеться, може, й тобі вибитися на якусь іншу путь - не забувай своїх людей і свого рідного краю.”
― Гнат Хоткевич, Тарасик