Status Updates From Без ґрунту. Оповідання

У кімнаті панувало мовчання. Лише дзиґарі повільно тікали, розчленовуючи тишу часу на дрібні відтинки. Завжди тотожний, завжди незмінно повторений, двотактний приголомшений згук: тік-так, тік-так!

Хіба ж могла машина лічити, рахувати, мислити, як людина? Краще за людину? Хіба годилося, щоб машина була замість людини, заступала
людину?..

Орлик говорив, не питаючи, чи розуміє його спів-розмовник, чи ні. Його розмови з Савою були швидше монологи людини, яка бажає висловитись, утворити для себе в цілковитій внутрішній самоті ілюзію розмови вдвох.

[…] коло вікна, дивлячись у ніщо, у присмерки дня, на дощ, на низьке захмарене небо, на бульбочки, що підстрибували на воді калюж, на болото, що росло, затоплювало двір, заливало вулицю, майдан, Бендери, довкілля, світ, його душу.

Роки вигнання призвичаїли його мріяти, але мрії свої він укладав в майстерно збудовані, суворо логічні системи думок.

Підпивши, любив пожартувати. Любив жорстокі, густо посолені жарти, жарти, подібні на погрози, що від них тхнуло вбивством.

Усе вже давно втратило звичайні свої межі. Те, що діялося, діялося поза простором, у якомусь іншому світі, де все було необовʼязкове.

Мед бо не пʼянив, сливовиця, хоч і міцна, та надто солодка, а горілка пекла, опалювала, пронизувала, розпалювала мозок, затьмарювала свідомість, поглинала почуття.

Сірко з люттю відштовхнув од себе мовчання, тишу вечора, як одштовхують жінку, що зрадила.

Були вони вже не люди, лише подоба людей. Трупи. Безважні тіні душ безгучно прослизали в безвість, не лишаючи слідів на поросі порожніх піль Елізіуму.

Лише кішки, божевільні од жаху, лякаючися самоти, блукали в одчаї серед уламків знелюднених селищ.

В нього закохалася була одна графиня, поспішивши розвестися зі своїм чоловіком задля нього, хоч у цьому й не було ніякої потреби.

Усе тут було надмірне: соняшна спека, аромат квітів, міцна кава, тютюн, смак солодощів, наркотики, і з них особливо гашиш. Цілий Схід був як ці гашишні сни, привиди чудесних марень.

«Я вважав, що коли судно затоне, то з ним згинуть і всі свідки мого безглуздого вчинку, але в разі вони врятуються, то слава про мою чародійну силу пошириться серед бедуїнів, і це стане для мене в пригоді».

Звісно, бусурмани, татари! І все в них не по-людськи. І вони самі, і їхнє море таке!

Це вже не був корабель, і це вже не були люди. Це була купка трісок, що ще якось трималась, і потомлені створіння, що, божеволіючи, з піною у рота качались у власній своїй блювотині.

Він повірив: що фантастичніш, то правдивіш, що таємничіш, то привабливіш!

— Я польський шляхтич, отож я природний бедуїн! — казав про себе Ржевуський.

Йому могло бракувати часу для побачень з коханками, але він знаходив його досить для розмов з ученими й праць у книгозбірнях.

Свій час він ділив між кіньми й жінками. Не було коня, якого б він не приборкав; не було жінки, яка встояла б проти бурхливих поривів пристрасної його натури.

Літературні образи Чайлд-Гарольда, Прометея, Каїна, Дон-Жуана керували уявою й поведінкою людей. Жінки мріяли про вроду янгола й серце демона. Кинджал убійці чоловіки ховали під рясою ченця.

Хаосу їх душ відповідав хаос здичавілої природи: морська буря, край кручі, піски пустелі, самота гірських верховин, де в вічній тиші не чути нічого, окрім вірлячого клекоту й плюскоту води, що падає зі скель.

«Без ґрунту» — це дуже травнева історія

Ми зробилися стримані в вияві наших почуттів. Ми зрікаємося чутливости. Ми стверджуємо кохання, позбавлене чулости. Ми уникаємо означати наше почуття до жінки як кохання, бо ми не хочемо припуститись неточности.

— Ви гарно вмієте пити, Ларисо! — з захопленням
кажу я.
—А хіба ж я не гарна? — з викликом запитує вона.
— Ви гарні! — стверджую я.
— Ну, то випʼємо за те, що я гарна! — пропонує вона.
І ми цокаємося знов.

Ми одвикаємо діяти, відчувати й думати за власною ініціятивою. Ми діємо, думаємо, живемо за загальними приписами, що стосуються мільйонів, які обовʼязкові для кожного і для всіх.