Ana Synets > Recent Status Updates

Все одно другої Землі для порівняння немає. Історія сама по собі є великим дослідженням, яке неможливо відтворити і де перемінна завжди складає одиницю

Ми не люди. Ми - ті байки, які люди розповідають одне одному... Так було завжди. Завжди справа не в реальних людях, в в нашому уявленні про них.

А що коли нацизм - не моторошна недюдськість? А що, коли він людський? А що, коли це признання, прихована, згнічена, замаскована, заперечена, зіщулена в глибинах нашого єства правда, яка зрештою завжди знову виходить на поверхню? Німці [...] це просто їхня черга в історії, оце й усе. Побачимо після війни, [...] чи інші народи - в Європі, Азії, Африці, Америці - не прийдуть їм на заміну

Немає нічого приємного в тому, щоби жаліти себе. Це не так. Можна ставитися до себе з жалем, але тоді треба мати щось на додаток. Визнання, співчуття, захоплення, цукерки чи кока-колу.

Не бути самою собою - це так виснажливо. Часто я відчуваю міцні зсуви, ні, справжні, фізичні міцні зсуви на спеціальному м'язі, що напружується, коли я стривожена, - я відчуваю біль у горлі, ніби хтось виймає мені голосові зв'язки, а плечові м'язи пече вогнем

... Вони завжди приходять до кривдника з вибаченнями. Але ніколи не йдеться про те, що вони мають власні потреби. Це не взаємність. Це вулиця з одностороннім рухом.

Суть впливу травми на людину полягає в тому, що вона відчуває, ніби не заслуговує на любов

Я - травма, яку ховають. Я - брехня, яку тримають при собі... Я - кров і гріх. Я - місиво усіх нарікань моїх батьків. Я їхній найбільший сором.

Здавалося, це свідчило про те, що у нас є своя культура... А люди з посттравматичним стресовим розладом - королі драми, яких неможливо любити.

Однак для мене чиясь любов - ця завжди нелегка ноша. Тягар, що лягає на плечі.

Закладаюся, у чужих долонях криються розгадки до всіх таємниць усесвіту