Maria’s Reviews > Як це дивитися: українське кіно незалежності > Status Update

«Балакуча голова»

Жанр, де з невеликими перервами на архівні кадри глядачу показують дядьків і тіток, які розповідають, як раніше було або ж прекрасно, або ж дуже тяжко.

Коли блогерам починає набридати вести свій одноманітний канал і хочеться розвитку, то органічним вирішенням проблеми стає документальне кіно.

За останні три роки українське документальне кіно навчилося краще працювати з людською памʼяттю — підступною річчю, яка маніпулює реальністю.

Він ретельно вчив репліки, відпрацьовував вимову — і лише за кілька тижнів до зйомок дізнався, що від сцени залишилася лише одна коротка фраза: «Давайте нюхнемо кокаїну».

Кіно як спосіб передачі інформації дозволяє здійснити те, чого не можуть запропонувати інші види мистецтв, — показати видозмінену історію в аудіовізуальній формі.

Люди питали з розпачем: «Що, знову негайно і на вчора?». Всі хотіли відпочи-ти, але були закохані в професію сильніше, ніж у здоровий восьмигодинний сон, згадує Рубан.

Це все титули, які належать довгобуду «Мавка. Лісова пісня» — великій подорожі українським інфопростором завдовжки майже в 10 років.

Кожне десятиліття дарувало нам нові жахи: у 1990-х це був «Оберіг», у 2000-х — «Штольня», у 2о10-х - «Скажене весілля» (в долі жарту є трохи правди) і нарешті у 2020-х маємо щось новеньке.

Ці режисерки показують,що не все було так погано, як ми пригадуємо,хоча фільми тієї ж доби показують нам світ темним, мінімалістичним та приреченим («Оберіг», «Приятель небіжчика») - якщо тебе не хочуть вбити,то ти сам лізеш у петлю

Сценарій Олесь писав пʼять років, а знімав стрічку ще пʼять, очікуючи отримання коштів і сприятливих прогнозів погоди (і це не жарт).