природа Quotes

“Аж од під білою ковдрою відпочила, виспалась натомлена земля, молоденькі корінці та паростки напилися соку земляного, набралися сили; одного ще їм бракувало – сонця. Та й воно не забарилося: частіше стало одвідувати землю, раніше вставало, пізніше лягало.

Слухали сніжинки, як під землею буркочуть і зітхають їхні сестриці, скортіло й самим знов пуститись у вічну водяну подорож, у темні надра землі або в надзоряні високості. Заворушились вони, почали скидати з себе сніговий свій вид. Дарма мороз на ніч кував їх: не хотять складатись у сніжинки та й край! Так хіба кригою облипнуть на гілках, на камінцях та й то вночі – а вдень усе під землю продираються.

Бачить мороз – несила йому, старому, з ясним сонечком та молодим вітром змагатись, посунув однієї ночі далеко в ту сторону, де сонця одвіку не буває. Глянуло сонце вранці – так і зашепотів сірий дірявий сніг, задзвеніли з стріхи краплі рясні, задзюрчали струмки, зашуміли річки. К вечору здувся Дніпро, посинів, ахнув, репнув у кількох місцях, випнув могутню спину і – поломив крижаний намет, розкидав холодні кайдани. Зашуміли вільні хвилі, захлюпалися в береги, а брудні крижини з сорому стали чорніти й танути.
Незабаром з землі виткнулись молоденькі, ще червоні або жовті ключки, під сонцем позеленіли, розгорнулись – і заряхтіла шовкова зелена травиця. У високому небі, слідом за легенькими теплими хмарами, потяглися ключі журавлів, зграї пташок. А сонце вже не то що гріє, а просто пече. На деревах бруньки лускаються, листячко розгортається, дерево цвісти хоче, а дощику нема – сохнуть пуп’яшки квітковії, в’януть молоді листячка. Важко дихає земля, дощику просить.

*Краплі-мандрівниці*”
― Дніпрова Чайка

“Небо синє, ніби синє море, а крайок неба палає червоним огнем. Малесенькі хмарки, мов стадо лебедів, мляво червоніли над землею. На землі цвіла весна красна. За вікном був садок саме в білому цвіту, а на квітках блищала роса, як діаманти. В вікно потягло духом весни, духом того живоття, молодого й свіжого, що спадає на серце радістю й надією. Надворі було тихо,— ані шелесть! Коли це на яблуні тьохнув соловейко, а десь між вербами обізвався другий, а далі третій. Защебетали соловейки, наче ввесь садок защебетав, наче співав кожний кущ, кожне дерево, обсипане квітками. Живоття, живоття починається на світі! Молоде і свіже живоття! Я пам'ятаю, як проти мене на синьому небі стриміли рідкі гілки морель та персиків, наче облитих молоком і лебединим пухом; я пам'ятаю, що коло самого вікна стояла яблуня, вся в здорових рожевих букетах, а одна гілка влізла в вікно, прилипла до рожевої колони. Я притулив до гарячого лоба її листки й квітки, і почутив, що весняне живоття вникає в мене, всисається в мою душу, ллється в серце, мов пісня, мов поезія... Зирнув я на пишні села, на гори, на білі хатки,— і там прокидались люди, рипали дверима, йшли до криниць по воду. Довго я стояв і почував, що й моя душа оживає й молодшає животтям весни...
Приходжу я до третього вікна,— коли гляну на всю широкість його, аж надворі пишне літо, саме середина літа, саме південь... Яка розкіш! Яке живоття! Як уся природа хвилюється, аж клекотить животтям! Сонце серед неба блищить, як золото, і обсипає золотом землю. Просто проти мене тихо підіймалось взгір'я, скільки можна було засягти оком, і обпиралось об синє небо; і все те взгір'я було залите морем пшениці, жита, морем колосків. З усіх боків те море обступили й обстали зелені дубові ліси й своїм темним листом ще більше нагадували високі береги понад морем жита, жовтого, як золото, пшениці, жовтогарячої, як жар. Хвилі колосків то вганялись півкругом в ліс, то забігали вузькою річкою або сагою глибоко в діброву, то обхоплювали зелені острови з дубів та грабів. Я впізнав смуги українських полів, я впізнав українських женців, впізнав українську пісню під дібровою, і серце моє закидалось швидше. Я ніде не бачив пригонича, що витріщає яструбині очі на чорні руки українця. Пісня весело лилася з вольних грудей, і я почув щастя того краю. Глянув я на правий бік, там росли й мліли на сонці зелені розкішні садки, виноградники. Якісь люди, гарно повбирані, щасливі й веселі, працювали в садках. А ондечки під деревом сидить гурт, обідає, а молода дівчина читає книжку, нахиливши гарне личко над листками. Які убрання! Які пісні! Я неначе дививсь на чудову сцену всесвітнього театру і не міг намилуваться усякими піснями. З поля долітала до мене мелодія українська, як пахощі рожі; з садка знов летіла якась гаряча, східна чи південна, мелодія, а там далі співали знов якусь оригінальну пісню з оригінальними словами; як молоде вино, грала та мелодія. Скільки живоття в тій волі, в тій оригінальності! Куди глянеш, все інше диво на багатому світі, інші лиця, інша поезія, інша краса багатої землі.
Глянув я на лівий бік од себе,— а там знов нова картина, нова краса. Там синіло озеро, а кругом його стояли високі гори. Над озером стояло гарне, хоч і невеличке місто, не китайське, не турецьке й не українське, а гарне європейське місто,— гарне, біле, чепурне, як цяцька. Одна частка його спустилась над озеро й кінчалась кам'яною пристанню, а друга ніби плазувала на високу гору, що обривалась скелею просто серед озера. На скелі стояли чудові храми, невисокі, але чисті домки. Я бачив кожне блискуче вікно в хатах, кожний камінчик мостової, чорні стежки асфальтового тротуару. Я бачив купи бадьористих дітей на віллах над синім озером, чув гук рояля з вікна на горі, і той гук дзвенів сріблом понад водою. Яке тихе життя людське! Яким добром і щастям налилось моє серце, налилась моя душа!”
― Іван Нечуй-Левицький

“За таку ніч може пройти все життя, кораблем заснують постаті без числа, тисячі доль різних людей спустяться на корабель. І тоді зійде сонце. Воно розкрає рівну лінію обрію й ляже на хвилі, і встануть на тім місці рожеві тумани морського ранку.”
― Юрій Яновський, Майстер корабля. Байгород

“Уже за самою природою і неминучістю існують поміж людьми великі і численні відмінності, яким ніяк зарадити не можна. Уже від народження людина людині не рівна. Природа дає одному довше життя, більшу силу, сильніше здоров'я, більше талантів - дари, в яких іншим відмовляє або якими інших наділяє не в рівній мірі... До того ж і плин життя, обставини - те, що долею називаємо і що не залежить від волі людей або залежить лише незначною мірою, - все це дає кожній людині настільки різне життя, що мріяти про безумовну рівність людей - це противитися самій природі речей. До того людина, будучи паном своїх вчинків, кожна з більшою або меншою охотою і наполегливістю в праці, послідовними діями, більш-менш незмінним напрямом своєї праці, ідеями життя, моральністю або браком принципів свою долю сама собі змінює, виправляючи або псуючи те, що природа і доля дала.”
― Andrey Sheptytsky, Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми»

“Природа для нас - спогад і спочинок (Вигорський)

Частина друга. IX”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. А за річкою, попід кучерявим зеленим лісом, вся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. В долині, край лісу, висить синя імла. І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонкова. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток

III”
― Михайло Коцюбинський, Харитя

“У спеку й дощ – без паніки –
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми влітку в мандри йдем.

Гудінням бджіл озвучений
духмяний дивосвіт:
і паничі тут кручені,
і королевий цвіт.

А хто розбризкав схилами
під гомінке цвірінь
цю жовту цвіть на килими,
цю золоту яскрінь?

Лист голий із росинками,
холодний, а на споді –
покритий волосинками
і теплий. То в народі

і стали мати-й-мачуха
ці квіти називати:
холодний верх – то "мачуха",
а теплий спід – то "мати".

Спочинемо у тіні ми:
ось прямо біля ніг
із вузликами синіми
стоїть петрів батіг.

Та зовсім то не вузлики,
не плетив торочки, —
то неба сині кусники,
блакитні квіточки.

Всі назви ми записуєм
(а дощик — мов крізь сито).
Залитий парк мелісою —
немов меди розлито.

Уже до дому близько ми,
все рідне навкруги.
А нас дощу і блискавки
періщать батоги.

У спеку й дощ — без паніки
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми з подорожі йдем.

*Духмяний дивосвіт*”
― Дмитро Білоус, Диво калинове. Чари барвінкові

“Потім вчитель плентався стежкою вздовж болота, річечки та лаского лісу до обійстя, де він зараз жив, і кожен відголос природи у вечірню годину ворохобив його збуджену уяву: стогін дрімлюги на пагорбі, квакання деревної жаби, провісниці бурі, зойки пугача або раптовий шелест крил розтривожених птахів, що облаштувалися на ночівлю в гущавині

*Легенда про сонну балку*”
― Вашингтон Ірвінг, Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»

“...ніщо не в силі створити такої краси, як природа. Це - особлива краса. Первозданна, могутня, дика і ніжна, горда і загадкова. Унікальна, справжня.

Розділ II Волелюбний сусіда. 4”
― Жанна Куява, Гордієві жінки

“Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. "Скинься, рибо",—думаю — скидається риба. Гляну на небо: "Зірко, покотися",— котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави",— гукають перепілки.”
― Олександр Довженко, Зачарована Десна

“...гіацинти навесні, що пурпуровими килимами вкривають прохолодні долини й зарослі травою горби; жовті примули, що гніздяться купками поміж вузлуватим корінням дубів; яскравий чистотіл і сіренька вероніка, золоті та лілові іриси. З гілок ліщини звисають сіренькі сережки, і наперстянка хилиться під вагою своїх поцяткованих чашечок, обліплених бджолами. Там каштани пишаються списами з білих зірочок, і глід красується малесенькими блідими місяцями”
― Oscar Wilde, The Birthday of the Infanta

“Лише той, хто протягом року чадіє від машин, здатен оцінити усі приваби сільського життя”
― Наталія Осипчук, Білий карлик, чорний карлик...

“В залі стало так тихо, що чути було, як в садах шелестіли листочки, як дихала трава, як шепотіли пелюстки квіток, як витікали з них пахощі

Нечиста сила”
― Василь Королів-Старий, Нечиста сила

“...ставав сприйнятливим до навколишнього, до шереху ховрахів, підпадьомкання перепелів, деренчання коників, до урочистого сяяння літнього неба і до того відгуку, що народжувався у відповідь на все це в його душі

Хустина шовку зеленого”
― Євген Гуцало, Новели

“Від берега до берега загату перегороджувала широка дамба, увінчана півколом із піни, яскравих блискіток та сяйливих зеленавих водоспадів. І тут і там тихе плесо збурювали невеличкі чорториї та доріжки шипучої піни і розлягався, поглинаючи всі інші звуки, гуркіт води. Посеред потоку, в миготливих обіймах загати, лежав невеличкий острівець, облямований густими заростями верболозу, сріблястої берези та вільхи

Розділ сьомий. Дудар на досвітній зорі”
― Kenneth Grahame, Wind in the Willows

“Навколо зависла мертва тиша, і лише ледь-ледь бринів у ніжних келишках синіх дзвіночків та золотистих рокитників вітерець, легенько та привітно колихаючи їх на тонесеньких стебельцях

Оповідка третя. На вигоні”
― Johanna Spyri, Heidi

“Однак море так само виблискувало, сонячні зайчики танцювали на дні, вимальовуючи грайливі вісімки, а літній вітерець лагідно торкався її носа

Невидиме дитятко. Чепуруля, котра вірила в катастрофи.”
― Туве Янссон, Країна Мумі-тролів. Книга 3. Невидиме дитятко / Тато і море / Наприкінці листопада

“Повільно і тихо до обрію
Котиться сонце здаля.
Усмішкою щирою, доброю
Його зустрічала земля.

Хмаринки внизу метушилися,
Постелю стелили м'яку,
А сонце на ліс задивилося
І ...закотилось в ріку.


Сонце на ліс задивилось”
― Аркадій Музичук, Де живуть струмочки

“У місячному світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла”
― Василь Стефаник, Новина

“За берестом лежала долі широка й зелена лука, порізана закрутами синьої річки. Верби й верболози сіро-зеленим туманом котилися по луці і закривали подекуди воду


Частина перша”
― Mykhailo Kotsiubynsky, Fata Morgana

“Далекі поля рожевіли. З низин летіли в село бусли і поблискували білими крилами. Весняний вечір навівав думи.

Частина перша”
― Mykhailo Kotsiubynsky, Fata Morgana

“Вітер шумить поміж стогами, п'яний од духу сіна, хмари лягають в покоси, ніч — наче озеро в берегах неба...

Частина друга”
― Mykhailo Kotsiubynsky, Fata Morgana

“...сонце, бліде й зубожіле, висипало з-за хмар на землю своє останнє злото.


Частина друга”
― Mykhailo Kotsiubynsky, Fata Morgana

“Широкі крила осінніх хмар жевріли тихо над нею, простерті в безодні ночі

Частина друга”
― Mykhailo Kotsiubynsky, Fata Morgana

“На дворі панував теплий літній вечір. Збираючись на спочинок, сонечко востаннє пестило землю. Обабіч дороги ніжно шуміли сосни, присипляючи мандрівників тихою колисковою. Повітря дзвеніло від багатоголосих пташиних арій, поміж гілля мерехтіли вогники білячих кожушків, а в заростях папороті походжали фазани, хизуючись своїми розкішними хвостами.

1”
― Oscar Wilde, The Canterville Ghost

“Шумить Дніпро, сивіє, й чорніє, і плескає в береги; розвивається верба, зеленіють комиші.

III”
― Марко Вовчок, Максим Гримач

“Зацвіли вишні, прокувала сива зозуля. Красно в садочку! Послався зелений барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок; вовча ступа попустила широке листя; цвіте-процвітає мак повний: і сивий, і білий, і червоний; розкинувсь по землі синій ряст; розрослась зелена рута. 

III”
― Марко Вовчок, Максим Гримач

“Кришталева вода плюскала на гладенькому граніті та на чистому мохові, і зір дивувався виразності ліній і барв”
― Edgar Allan Poe, The Domain of Arnheim

“Глядача вражали відчуття багатства, тепла, різноцвіття, спокою, однаковості, м'якості, ніжності, вишуканості, заласся й дивовижної витонченості, що навіювали думки про нових, працелюбних і обдарованих смаком прекрасних і довершених фей; та коли око піднімалося цим барвистим схилом від чіткої межі з водою до невиразної вершини, що ховалася в складках навислої хмари, то годі було не уявити собі зливи рубінів, сапфірів, опалів і золотих оніксів, що безшумно падали з неба”
― Edgar Allan Poe, The Domain of Arnheim

“І здавалось мені, що у ту годину все замовкало і замирало, немов закохане, немов зачароване; і небо, і зорі, і місяць білолиций ніби усміхались і втішались нашим коханням, вітерець боявся подихнути, щоб не сполохати своїм повівом того невимовного щастя; і соловейко німів і затихав, прислухаючись до тих любих речей, щоб завтра їх переспівати на увесь мир,— найголосніше, найлюбіше.”
― Марко Кропивницький, Глитай, або ж павук