Євген

“Постив батько дванадцять п'ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати, а проте втопився. І п'ятниці нічого не помогли, — говорив Карпо. — Варто було мучити себе цілий вік.”
― Іван Нечуй-Левицький, Кайдашева сім’я

“Потім вона уявила спітнілий келих білого сухого, сир, хамон, оливки й котнула слину. Ось чого їй справді хотілося. Не робити закупи, не крутитися по господарству („Ото така з тебе хазяйка?“ — залунав голос матері), а поринути в затишний момент мікрогедонізму, який вона мала змогу собі дозволити.”
― Віталій Дуленко, Там, де живуть книжки

“Всі, кого вона знала, були закохані в неї максимум місяць, та й зовсім інакше закохані, бо хотіли її обійняти, поцілувати, покласти їй руку на коліна, а один на першому побаченні схопив її і крикнув: «Будь моя!» Вигнаний, він пішов, не дуже образившись, і сказав на відході: «Я так і знав, що ви міщанка».”
― Валер'ян Підмогильний, Невеличка драма (Vivat Класика)

“Нараз від правої стіні роздався звук дзвінка телевізійного апарату. Степан Артименко повернув свій зір в той бік і вдивився в скляну тафлю, що видніла над телевізійним апаратом на стіні праворуч.
Гладка поверхня тафлі із гірського кристалу, що була ніжно білої краски, зарожевілася злегка і на ній почали вискакувати поодинокі букви, що скоротенько укладалися в слова та речення.
Степан Артименко підійшов до апарату й почав відчитувати стрічки, що виринули на кристалевій тафлі, які звичайно попереджували образ, що з'являвся на ній, коли апарат починав відзиватися.
„Астрономічна обсерваторія в Святогинні просить пана Степана Артименка до апарату“
майнуло на кристалевій тафлі прозористими, чіткими буквами.
Підійшовши до апарату Артименко натиснув ґудзик здвінка, що давав знак получення, а рівночасно його пальці застукотіли по клявіятурі апарату вистукуючи відповідь, що в той саме момент з'явилася на тафлі святошинського апарату:
— Я при апараті, хто говорить?
Записані стрічки на тафлі зникли, вона почала мінитися ріжними красками переходючи від ясно-білої до сірої й вкінці вказалося на ній нутро якоїсь кімнати й усміхнене лице чорнявого, середніх літ, чоловіка, що говорив звернений в сторону Артименка. Це можна було бачити з рухів лиця. Рівночасно озвалися слова з голосової труби, що находилася в горішній частині телевізійного апарату:...”
― Мирослав Капій, Країна блакитних орхідей