sumson yih > sumson's Quotes

“I don't wanna take my time going to work, I got a motorcycle and a sleeping bag and ten or fifteen girls. What the hell I wanna go off and go to work for? Work for what? Money? I got all the money in the world. I'm the king, man. I run the underworld, guy. I decide who does what and where they do it at. What am I gonna run around like some teeny bopper somewhere for someone elses money? I make the money man, I roll the nickels. The game is mine. I deal the cards”
― Charles Manson

“Деньги нужны человеку для того, чтобы никогда о них не думать.”
― Arkady Strugatsky, Пикник на обочине. Отель «У погибшего альпиниста». Улитка на склоне

“The so-called ‘psychotically depressed’ person who tries to kill herself doesn’t do so out of quote ‘hopelessness’ or any abstract conviction that life’s assets and debits do not square. And surely not because death seems suddenly appealing. The person in whom Its invisible agony reaches a certain unendurable level will kill herself the same way a trapped person will eventually jump from the window of a burning high-rise. Make no mistake about people who leap from burning windows. Their terror of falling from a great height is still just as great as it would be for you or me standing speculatively at the same window just checking out the view; i.e. the fear of falling remains a constant. The variable here is the other terror, the fire’s flames: when the flames get close enough, falling to death becomes the slightly less terrible of two terrors. It’s not desiring the fall; it’s terror of the flames. And yet nobody down on the sidewalk, looking up and yelling ‘Don’t!’ and ‘Hang on!’, can understand the jump. Not really. You’d have to have personally been trapped and felt flames to really understand a terror way beyond falling.”
― David Foster Wallace

“– Моя теорія полягає в тому, що ми повинні вміти переживати радість швидко, а позбавлятися страждань якнайповільніше.
– Але чому? Я скоріше зробив би якраз навпаки.
– Навчившись штучно продовжувати біль – нехай це навіть комусь здасться тривіальним, – ми досягнемо того, що, коли виникне справжній, сильний біль, нам достатньо буде не квапити його, і він миттю згасне!
– Можливо, це й так, – зауважив я. – А як же бути із задоволеннями?
– Чи бачите, коли ми ніби поспішаємо їх, ми встигаємо більше випробувати в житті. Щоб прослухати оперу і сповна насолодитися нею, вам знадобиться години три з половиною. Припустимо, я зможу насолодитися нею лише за півгодини. Виходить, я можу послухати цілих сім опер, поки ви слухатимете одну!
– За умови, що вам вдасться знайти оркестр, здатний виконати їх так швидко, – заперечив я. – А знайти такий оркестр, м'яко кажучи, нелегко!
Граф м'яко посміхнувся:
– Я вже чув, як це звучить: без жодних скорочень, все як годиться, з усіма варіаціями та іншим, і все це – лише за три секунди!
– Але коли? Як таке можливе? – Вигукнув я, з подивом усвідомлюючи, що знову мало не задрімав.
– Це диво зробила крихітна музична скринька, – відповів він. – Вона чомусь зіпсувалася, в ній зламався якийсь регулятор або ще щось, і вона виконала мелодію всього за три секунди. Але вона виконала все до єдиної ноти, запевняю вас!
– І що ж, це доставило вам задоволення? – спитав я, з нещадною прямотою досвідченого адвоката задаючи Графу зустрічне запитання.
– На жаль, ні! – чесно зізнався він. – Втім, можливо, я тоді ще не звик до такої музики!”
― Lewis Carroll (1832 - 1898), Sylvie and Bruno

“Усі ці терміни, що з часом перетворилися на заяложені кліше — «заперечення», «шизогенна родина», «патогенна сімейна система» та інші подібні вислови. Колись один мій знайомий зауважив: Божевільний Лелека завжди казав, що кліше стають кліше лише тому, що в них є щось безсумнівно правдиве”
― David Foster Wallace, Infinite Jest

“Усвідомлення цієї істини приходить у віці, коли більшість лише починає здогадуватися про основи дорослого життя: що життя тобі нічого не винне; що страждання має безліч облич; що ніхто вже не подбає про тебе так, як мама; що людське серце не має розуму.

Я дізнався, що людський світ, яким він є сьогодні — це бюрократія. Очевидна істина, звісно, але така, незнання якої лише примножує страждання.

І водночас я зрозумів — єдиний спосіб, яким людина може справді щось запам’ятати — це справжнє вміння, необхідне для успіху в бюрократії. Я маю на увазі справжній успіх: добре жити, щось змінювати, комусь бути при нагоді. Я знайшов ключ.

Ключ — це не ефективність, не принциповість, не проникливість, не мудрість. Не політична кмітливість, не навички спілкування, не чистий інтелект, не відданість, не амбіції чи будь-які інші якості, що в бюрократичному світі вважаються чеснотами й перевіряються.

Ключ — це певна здатність, що лежить глибше за всі ці якості, так само, як здатність дихати й качати кров лежить глибше за будь-яке мислення чи поведінку.

Цей глибоко прихований бюрократичний ключ — здатність упоратися з нудьгою. Ефективно діяти в середовищі, де немає місця нічому живому й людяному. Дихати, так би мовити, без повітря.

Ключ — це здатність, умовна чи безумовна, знаходити інший бік рутини, дрібниць, безглуздя, одноманітності, зайвої складності. Одним словом — нудьгостійкість.

Це ключ до сучасного життя. Якщо тебе не бере нудьга — тобі, буквально, відкриті всі дороги.”
― David Foster Wallace, The Pale King

“Чому з нудьги виходить така потужна перешкода для уваги? Чому ми уникаємо нудьги? Може, нудьга вже за своєю природою болісна? можливо, саме тому й з'явилися вислови на кшталт «нескінченна нудьга» або «безпросвітна нудьга». Але, можливо, справа не лише в цьому? Може, нудьга асоціюється в нас із психічним болем тому, що нудне чи незрозуміле дає надто мало подразників, щоб відволікти людину від якогось іншого, глибшого болю, який завжди існує — хоч і в непомітному фоновому режимі, — і більшість із нас витрачає майже весь свій час та енергію, аби його не відчувати, або принаймні не відчувати прямо, з повною увагою.

Зізнаюсь, це досить заплутано, спробуй-но ще обговори це розумово… Але ж має якось пояснюватися той факт, що тепер не лише в нудних чи стомливих місцях грає фонова музика — телевізори вже стоять у приймальнях, біля кас у супермаркетах, біля виходів на посадку в аеропортах, у підголівниках позашляховиків. «Вокмени», «Айподи», «Блекбері», гарнітури на голові. Жах перед моментами, коли тихо й нічим зайнятися. Не можу уявити, щоб хтось справді вірив, ніби сьогоднішнє так зване «інформаційне суспільство» виникло лише через інформацію. Усі знають, що справа в чомусь іншому, глибоко всередині душі.”
― David Foster Wallace, The Pale King

“Учасники експерименту, яким пропонували виграти долар за те, що ті випадково витягнуть з миски червону желейну цукерку, часто обирали ту, де було більше червоних цукерок загалом, навіть якщо їхня частка була меншою. Тобто миску з 7 червоними цукерками зі 100 обирали частіше, ніж ту, де була 1 з 10.

Піддослідні зізнавалися, що розуміли несприятливі ймовірності, але відчували, ніби шанси вищі там, де червоних цукерок кількісно більше.

Обтяжений статистикою читачу, я розумію: для вас слова піддослідних можуть звучати дико, але якщо як слід подумати, їх можна зрозуміти. Імовірність 7% проти 10% може звучати не дуже, проте вона чудово компенсується зростанням кількості червоних цукерок. Імовірність гірша, та шансів на перемогу більше — от побачите!

Над експериментом варто посушити голову, щоб здобути просвітлення, як решта планети сприймає ймовірності.”
― Eliezer Yudkowsky, How to Actually Change Your Mind

“Хто винайшов ескалатор? Сходи, що рухаються. Тепер розкажіть мені про божевільних. Люди, які підіймаються і спускаються ескалаторами, ліфтами, водять машини, відчиняють ґаражні двері натисканням на кнопку. Потім вони йдуть у фітнес-клуби, щоб позбутися жиру. За 4000 років у нас не буде ніяких ніг, ми будемо соватися на своїх задницях або, можливо, ми просто будемо котитися, як перекотиполе. Кожен вид сам себе знищує. Динозаврів убило те, що вони з’їли все навколо себе і тоді змушені були їсти одне одного, і це призвело до того, що залишився тільки один, і цей скурвий син помер з голоду.”
― Charles Bukowski, The Captain is Out to Lunch and the Sailors Have Taken Over the Ship

“Спитати людину, якої вона думки про азартні ігри, — це однаково, що спитати її, якої вона думки про саме життя, — це була одна з декількох позицій, яку він вирішив розглянути. — Хіба ж не ризикує скумбрія, за кожним разом випливаючи з глибини, що оті мартини схоплять її, а мартини хіба не б’ються навзаклад, що їм це вдасться? А хіба ж усі ми не гравці, коли ставимо на кін розум і вміння, б'ючись навзаклад з океаном на цьому кораблі, зробленому з дерева? Ні, саме життя є азартною грою, що триває впродовж усього життя, чи не так? З миті зачаття наше життя висить на волосині; кожна страва, кожен крок, кожна зміна є викликом смерті; усі люди є іграшками в руках випадку, окрім самогубців, та й вони мають важити тим, чи ж існує те Пекло, у якому вони горітимуть. Отож той, хто любить життя, напевно, любить і гру, адже він є здобутком Пані Випадку. Ба більше, кожен гравець є оптимістом, бо ж ніхто не б'ється навзаклад, гадаючи програти.

Обличчя Бертрана прояснішало.

— Отже, ви схвалюєте азартні ігри?

— Тут є «але», — застеріг Лауреат. Він схилив голову, похитав вказівним пальцем і навів приказку, яка мимохіть змусила його почервоніти: — До лісу веде багато стежок. Можна також заперечити, що гравець є песимістичним атеїстом, позаяк він має волю людини за ніщо. Битися навзаклад — означає дати випадку беззаперечну владу в усіх подіях, це однаково, що сказати, нібито Бог не має влади над речами.

— Отже, ви, зрештою, не дуже схвально дивитеся на це?

— Стривай. Не так швидко: так само легко можна сказати й протилежне — що послідовник гоббсівського матеріалізму ніколи не повинен бути гравцем, адже немає того, хто грав би і не вірив би в удачу, а вірити в удачу — означає заперечувати існування сліпого випадку і голого детермінізму, зарівно як і матеріалістичний лад. Той, хто каже Удачі «так!», якщо коротко, мусить також сказати «так!» і Богу, і навпаки.

— Отже, заради всього святого! — вигукнув Бертран, радше з меншою повагою в голосі, ніж попервах. — Якої ж ви насправді думки про гру на гроші — ви за чи проти?

Але Ебенезера не можна було так легко притиснути до стіни.”
― John Barth, The Sot-Weed Factor

“Значно більший інтерес становить не те, як усе це утворилося, а те, як це могло бути використане. Так, Мерфі внутрішньо роздвоєний, одна частина ніколи не покидала його внутрішній світ, що являв собою сферу, наповнену світлом, яке в нижній частині згасало і переходило в темряву, тому що виходу зі сфери не було. Але рух у тому внутрішньому світі залежав від спокою у зовнішньому світі. Уявімо: хтось лежить на ліжку, йому хочеться спати. Десь поруч, за стіною, знаходиться щур, йому хочеться рухатися. Людина чує, як скрібеться щур, і не може заснути, щур чує, як ворочається в ліжку людина, лякається і далі рухатися не ризикує. І людина, і щур надзвичайно незадоволені — людині не спиться, вона ворочається, щуру доводиться чекати. Але ж можна уявити й сприятливу для обох ситуацію: людина спокійно спить, щур біжить, куди йому хочеться.”
― Samuel Beckett, Murphy

“Мати впізнавала, що то я, за моїм запахом, її зморщене, вкрите волосинками обличчя прояснювалося, вона тішилася, відчуваючи мене. Мати погано вимовляла слова, клацали вставні щелепи, і здебільшого не розуміла, що вона каже. Будь-хто інший, крім мене, розгубився б серед того клацання й балачок, що припинялися тільки на ті короткі миті, коли вона непритомніла. А втім, я приходив не на те, щоб її слухати. Я спілкувався з нею, б'ючи її по черепу. Один удар означав так, два — ні, три — не знаю, чотири — гроші, п'ять — до побачення. Я доклав великих зусиль, щоб привчити до цього коду її зруйнований, сповнений марень розум, але таки спромігся. А те, що вона плутала «так», «ні», «не знаю» і «до побачення», мені було байдуже, бо я й сам їх плутав. Але за всяку ціну годилось уникати того, щоб вона пов'язувала чотири удари з чимсь іншим, крім грошей. Отже, під час дресури водночас із чотирма ударами по черепу я пхав їй під ніс або в рот якусь банкноту. Який же я був наївний! Адже вона, здається, втратила якщо не взагалі уявлення про вимірювання, то принаймні здатність рахувати більше двох. Розумієте, відстань від одного до чотирьох для неї була надто велика. Коли доходило до четвертого удару, вона вважала, що тепер тільки другий, два перші стиралися в її пам'яті не менш цілковито, ніж якби вона взагалі не відчувала їх, тоді як я не розумів до ладу, як щось, відчуте коли-небудь, може стертися з пам'яті, а проте саме це звичайно й відбувається. Вона, мабуть, гадала, ніби я всякчас казав їй «ні», натомість я й у думці такого не мав. Спираючись на ці міркування, я намагався знайти і зрештою таки знайшов ефективніший спосіб прищепити її розумові уявлення про гроші. Він полягав у тому, щоб замінити чотири удари вказівного пальця одним або кількома (залежно від моїх потреб) ударами кулака по черепу. От їх вона розуміла. А втім, я приходив не по гроші. Я брав їх У неї, але приходив не по них. До матері я не мав великих претензій. Я знав, що вона робила все, щоб позбутися мене, крім, звичайно, найголовнішого, і якщо їй ніколи не пощастило спекатися мене, то тільки тому, що доля берегла мене для іншої ями, а не вигрібної.”
― Samuel Beckett, Molloy

“Цікаво, чи є випадки, коли інспектори ввалюються в квартиру й вимагають сплатити податки? Ні, такого не чинять. Можна дати якийсь завдаток, скажімо, один фальшон, і вам дадуть спокій, певний час ніхто про те не згадуватиме. Цікаво, а чи платить податки така людина, як Партр? Мабуть, і, зрештою, як дивитися з погляду моралі, хіба не на те заохочують до сплати податків, щоб людина, сплативши їх, дістала право потрапити під арешт, бо ж сплачувані податки йдуть на утримання поліції і високих урядовців. Це порочне коло, і його треба розбити, хай ніхто не сплачує ніяких податків, тоді всі урядовці здохнуть з голоду і не стане воєн.”
― Boris Vian, L'écume des jours

“— Але з якою ж метою створено світ? — спитав Кандід.
— Щоб нас дратувати, — відповів Мартен.
— А як ви думаєте, — питав Кандід, — чи завжди люди різатимуть одне одного, як тепер? Чи завжди будуть брехунами, шахраями, зрадниками, невдячними, розбійниками, ницими, боягузами, заздрісними, обжерами, п’яницями, скупими, шанолюбцями, хижаками, обмовниками, розпусними, фанатиками, лицемірами та дурними?
— А ви як гадаєте, — мовив Мартен, — чи завжди яструби їли голубів, коли ловили їх?
— Безперечно, — сказав Кандід.
— Гаразд! — сказав Мартен. — Коли яструби завжди мали однакову вдачу, то чому ж мають змінитися люди?
— О, — відповів Кандід, — тут велика різниця, бо незалежна воля...”
― Voltair, Candide

“Жінки нічого не приносять в цей світ, окрім дітей. Чоловіки ж, окрім дітей, можуть породжувати й інші різноманітні речі. Творчість, відтворення та розмноження — винятково чоловіча прерогатива. Вагітність жінки — лише одна складова виховання дитини. Це давня істина.

Жіночі ревнощі — ніщо інше, як ревнощі до творчої потенції. Жінка, яка народжує сина та займається його вихованням, упивається помстою до творчої енергії чоловіка. Вона відчуває насолоду, коли може перешкодити творчим задумам чоловіка. Її жага до розкошів та марнотратства є деструктивною пристрастю. Всюди перемагає жіночий інстинкт. Капіталізм виник як теоретична система чоловічої репродуктивності. Однак жіночий розум зруйнував його засади. З часом капіталізм перетворився на екстравагантну теорію розкошів, а зрештою — завдяки Єлені — потонув у воєнних конфліктах. Швидше за все, та сама доля спіткає й комунізм, який, безперечно, занапастить жінка.

Жінка здатна пристосуватися до будь-яких умов. Вона панує над усим навколо, як ніч. Світом править її негідна природа. Всі цінності вона затягує в трясовину хтивості. Її розумінню не підвладна жодна доктрина. Вона здатна втямити, що таке «…ичний», однак будь-який «…ізм» уже над її можливості. Жінка пасе задніх не тільки в теорії. Позбавлена почуття оригінального, вона не може осягнути й духу часу. Єдина властива їй особливість — нюх. Жінка має нюх, наче льоха. Чоловік розвинув естетику парфумів, щоб удосконалювався нюх жінки. Завдяки цьому чоловікові вдається уникнути нюху жінки.

Сексуальні чари жінки, її принади та кокетство доводять, що жінка — створіння мало для чого придатне. Те, що корисне, не потребує кокетування. Скільки ж марно витрачено сил у прагненні чоловіка сподобатися жінці! Як же ганебно це для духу чоловіка! Жінці невідомо, що таке дух, вона наділена лише хтивістю. Її безладна система почуттів, наче паразитичний хробак, живиться хвилинними суперечностями. Величні прояви материнства, що оповиває жінку піднесеним ореолом, насправді не мають нічого спільного із роботою духу. Це не більше, ніж фізіологічне явище, подібне до того, яке ми спостерігаємо в жертовності материнського інстинкту у тварин. А дух перебуває в системі координат, за якою людина відрізняється від інших представників тваринного світу.”
― Yukio Mishima, Forbidden Colors

“Дерева у лісі конкурують за світло та воду. Якщо у дерев певного виду розвивається більш висока крона або глибше коріння, це підвищує їхні шанси на виживання, але негативно позначається на інших видах дерев. Дерева не можуть приймати закони, що забороняють їм рости надто високими або добиратися корінням до глибших вод, тому соціально оптимальне рішення для них недоступне”
― Scott E. Page, The Model Thinker: What You Need to Know to Make Data Work for You

“Студенти коледжів обирали та завантажували музику за двох варіантів умов експерименту. У першому варіанті студенти не знали, які пісні завантажують інші. Ці умови описують світ до настання епохи Інтернету. У другому варіанті студенти бачили скільки завантажень припадає на кожну пісню. У варіанті без соціальної інформації, жодна пісня не отримала більше двохсот завантажень, і тільки одна пісня отримала менше тридцяти завантажень. Коли учасники експерименту бачили дані про скачування, одна пісня отримала понад триста завантажень і більше половини пісень менше тридцяти завантажень. Інформація та вплив соціального середовища посилюють ефект Матвія. Багаті стають ще багатшими, а бідні — відносно біднішими.”
― Scott E. Page, The Model Thinker: What You Need to Know to Make Data Work for You

“Парадокс Сімпсона виникає, коли заяви на факультети з вищим відсотком зарахування подає більше абітурієнтів жіночої статі, ніж чоловічої. Наприклад, розглянемо університет, в якому є медична та ветеринарна школи. Припустимо, до медичної школи подають заяви 900 абітурієнтів чоловічої статі, 480 (або 53%) з них зараховуються. І 300 абітурієнтів жіночої статі, 180 (або 60%) з яких зараховуються. А до ветеринарної школи подають заяви 100, з яких 20 (або 20%) зараховуються. І 300 абітурієнтів жіночої статі, з яких 90 (або 30%) зараховуються. У кожній школі на навчання прийнято більше жінок, але загалом зараховано 50% чоловіків (500 із 1000) і лише 45% жінок (270 із 600).”
― Scott E. Page, The Model Thinker: What You Need to Know to Make Data Work for You

“Ти закриєш очі, але усвідомлюватимеш, що повіки твої — не темні кришки, крізь які пробивається світло до зіниці. Сонячне світло, яке увійде у відкрите вікно і дістанеться твоїх закритих очей. Опущені повіки не дадуть тобі бачити обриси, блиск, колір предметів, але не позбавлять тебе зору, світла мідної монети, яка щовечора плавиться на горизонті. І все ж, заплющивши очі, Ти зможеш на якийсь час зробити себе сліпим. Але Ти не зможеш наглухо заткнути, навіть на якийсь час, свої вуха і зробити себе глухим. Не зможеш не відчувати чогось — хоча б повітря — своїми пальцями. Не зможеш зовсім уникнути реальності. Зупинити слину, що наповнює рот. Позбутися її неприємного смаку. Затримати тяжке дихання, що дає життя твоїм легеням і твоїй крові. Закликати уявну смерть. Ти не перестанеш бачити, чути, відчувати дотик, смак, запах. Скрикуватимеш, коли в твоє тіло віп'ється голка шприца, що вводить наркотики. Закричиш, перш ніж відчуєш біль. Інформація про біль надійде у твій мозок раніше, ніж шкіра відчує біль. Щоб Ти був готовий, щоб чекав на біль. І Ти відчуєш себе роздвоєним — людиною, яка сприймає, і людиною, яка робить. Людиною, яка приймає, і людиною, що діє.

Ти розкинеш руки, щоб не канути в хаос бездумності. Намагатимешся уявити собі механізм своєї життєдіяльності. Думатимеш, як йде по нервах наказ, отриманий ззовні. Як доходить до відповідної частини мозку. Як повертається по іншому нерву, втілюється у вчинок, у факт життя. Наказ, наказ. Ти станеш м'яти пальцями простирадло і подумки відтворювати відчуття, які тобі диктує мозок. Спробуєш розмістити — насилу — крапки у своєму мозку, що сигналізують тобі про спрагу і голод, що змушують впрівати від спеки і тремтіти від холоду, стояти чи падати. Ти розмістиш їх у глибині півкуль. Ці слуги, ці лакеї негайно відгукуються на поклик, звільняючи верхній шар — кору мозку — для мислення, уяви, бажання, що народжується розумом, потребою чи нагодою. Реальний світ не відкриється тобі легко та просто. Ти не зможеш пізнати його, перебуваючи у бездіяльності, покладаючись на фатальний перебіг подій. Ти повинен думати, щоб сплетіння небезпек не занапастило тебе. Повинен уявляти собі реальність, щоб ворожіння на кавовій гущі не збило зі шляху. Повинен бажати, щоб сумніви та коливання не точили тебе. І ти виживеш, переживеш багатьох.

Ти визнаєш себе.

Ти визнаєш інших і зробиш так, щоб вони — вона — визнали тебе. Зрозумієш, що кожна людина — твій потенційний ворог, бо кожен буде перешкодою на шляху твоїх бажань.

Ти будеш бажати і прагнути того, щоб бажання і бажане стали для тебе одним і тим самим. Мріятимеш про негайне досягнення мети, про повне злиття бажання з бажаним.

Ти лежатимеш із заплющеними очима, але не перестанеш бачити, не перестанеш бажати, згадувати, бо тільки таке бажане стане твоїм. Назад, назад — лише сумуючи за минулим, Ти можеш зробити своїм усе, що забажаєш. Ні, не вперед. Лише назад.

Згадка — це сповнене бажання.

Переживи інших у своїх спогадах, доки не пізно, доки не канеш у хаос бездумності.”
― Carlos Fuentes, The Death of Artemio Cruz

“Не забувай, істинний сенс Війни — купівля-продаж. Убивство й насильство саморегулюються, їх можна довірити й аматорам. Масова природа смерті у воєнний час корисна дуже по-різному. Слугує видовищем, відволікає від справжньої динаміки Війни, постачає сировину для запису в Аннали історії, щоб навчати дітей цього предмета як послідовності насильства, одна битва за іншою, так вони успішніше підготуються до дорослого життя. Найкраще — це масова смерть, стимул для звичайного народу, для людців, вхопити шмат цього Пирога, доки вони ще живі й можуть його зжерти. Справжня війна — тріумф ринків. Повсюдно виринають справжні ринки, ретельно замасковані фахівцями під «чорні». Окупаційні гроші, фунти стерлінгів, райхсмарки ходять і далі, строгі, мов класичний балет, у межах своїх стерильних мармурових палат. А тут, зовні, внизу, в народі, живуть справжні валюти. Наприклад, предметом торгу стають євреї. Геть усе стає предметом торгу, як сигарети, піхва чи батончики «Герші».”
― Thomas Pynchon, Gravity’s Rainbow

“З романів стає зрозуміло, що наше «я» — не однорідне, а різнорідне, що людська натура — це дуже складна, розрізнена і суперечлива даність. Ви зі своїми батьками — це не ви зі своїми дітьми, ваше внутрішнє «я» як працівника відрізняється від вашого внутрішнього «я» як коханця, а залежно від часу дня і вашого настрою ви можете подумати про себе як про високу чи сухорляву людину, як про хворого чи шанувальника спорту, як про консерватора чи боягуза або як про людину, котрій душно. Всі письменники й читачі знають, що людина має не вузьку, а широку самототожність, і саме ширина людської натури дозволяє читачам знаходити спільну мову й точки дотику з пані Боварі, Леопольдом Блумом, полковником Авреліаном Буендіа, Раскольниковим, Ґендальфом Сірим, Оскаром Мацератом, сестрами Макіока, співробітниками детективної агенції «Континенталь», графом Емсвортом, міс Марпл, бароном на дереві, а також механічним посланцем Сейло з планети Тральфамадор у «Сиренах Титана» Курта Воннеґута. Читачі й письменники можуть переносити те знання про широкість людської натури у світ поза сторінками книжок і послуговуватись ним для того, щоб віднаходити спільні риси з іншими справжніми людьми. Ви можете вболівати за різні футбольні команди, проте голосувати за ту саму партію. Ви можете голосувати за різні партії, зате погоджуватися щодо найпередовіших методів виховання дітей. Ви можете не поділяти поглядів щодо виховання дітей, однак боятися темряви. Ви можете боятися різних речей, однак любити ту саму музику. Ви можете з відразою ставитися до музичних уподобань один одного, але поклонятися тому самому Богові. Ви можете докорінним чином розходитися в релігійному питанні, проте вболівати за ту саму футбольну команду.

Ось що знала література, завжди знала. Література намагалася відкрити всесвіт, збільшити хоча б трішки загальну суму того, що людям можна збагнути, зрозуміти, і, зрештою, того, ким можна бути. Велика література йшла до краю відомого і пробивалася крізь межі мови, форми й можливо для того, щоб зробити світ більшим і ширшим. Але людей також підштовхували до дедалі вужчих самовизначень, їх заохочували називатися тільки чимось одним — сербом, хорватом, ізраїльтянином, палестинцем, індусом, мусульманином, християнином, бахаї чи євреєм; і що вужчою ставала їхня самототожність, то більшою була ймовірність виникнення конфлікту між ними. Літературний погляд на людську природу заохочував до порозуміння, співчуття й ототожнення з людьми не такими як вони самі, проте світ штовхав усіх у протилежному напрямку — до вузькости, нетерпимости, фанатичної відданости своєму кланові, до культу і війни. Багато людей не хотіли, щоб усесвіт відкривався ширше, а дехто навіть волів, аби він ще більше закрився, тож коли митці доходили до меж усесвіту і намагалися натиснути на ті межі, то часто наражалися на сили, що тиснули у протилежний бік. Однак вони робили те, що мали робити, навіть ціною свого благополуччя й іноді свого життя.”
― Salman Rushdie, Joseph Anton: A Memoir

“..народові потрібен ворог. І не треба шукати його, приміром, серед монголів чи татар, як це колись давно робили самодержці. Щоб ворога визнавали й боялися, він має бути у хаті або за її порогом. Ось чому я обрав євреїв. Провидіння подарувало нам їх, тож, на Бога, скористаймося подарунком і молімося за те, щоб завжди десь поруч був єврей, якого можна боятися й ненавидіти. Ворог потрібен, щоб дати народові надію. Хтось сказав, що патріотизм — це останній прихисток негідників: морально безпринципні люди завжди загортаються у стяг, а байстрюччя завжди посилається на чистоту своєї раси. Національна ідентичність — це останній засіб незаможних. Наразі почуття ідентичності ґрунтується на ненависті, ненависті до того, хто не є ідентичним. Ненависть треба зрощувати як громадянську пристрасть. Ворог — це насправді друг народу. Щоб виправдовувати власну нікчемність, завжди потрібен хтось, кого можна ненавидіти. Ненависть — це єдина перворідна пристрасть. Любов — ось відхилення від норми. Чому Христа розп'яли? Бо говорив він речі, чужі природі. Не можна любити когось усе життя, й саме через це марне сподівання перелюбствують у шлюбі, убивають матерів і зраджують друзів… А от ненавидіти можна протягом усього життя. Аби тільки ця людина завжди була поряд, щоб не дати згаснути нашій ненависті. Ненависть розжарює наші серця.”
― Umberto Eco , The Prague Cemetery

“I. Спеціяльно для русотяпів
Кілька популярних лекцій з українознавства спеціяльно для тих людей, що досі ще цією справою не цікавилися, не цікавляться i не цікавитимуться...
Що таке Україна?
Україною зветься "искони русская земля. — Малая Русь, где все обильем дышет"...
Розляглася вона на просторах Харківської, Полтавської, Чернігівської губерень, Новоросії i Юго-Западного краю.
Це Велика Україна. Крім того, до України ще належать: Червона Русь, потім Прикарпатська Русь, Угорська Русь i взагалі всіляка така Під´яремна Русь.
От, значить, Мала Русь плюс Червона Русь плюс Угорська Русь плюс Прикарпатська Русь плюс Під´яремна Русь рівняється Україні.
Є ще на світі Біла Русь, Фінляндська Русь, Литовська Русь, Кавказька Русь, Туркестанська Русь, Сибірська Русь, але ці до України не належать.
Столиця України — Київ.
Виконує обов´язки "Матері городов руських".
Батька городов руських не знайдено, але він, безперечно, десь є. Утік своєчасно, наплодивши силу всіляких городенят.
Дядько руських городів — Чернігів, вітчизна св. Федоська Углицького, що його дуб i досі допомагав від зубного болю. Вживають того дуба так: одкусюють од дуба обапола хворим зубом i їдять того обапола до цурки.
Кумувала в Києві Біла Церква, а бабувала Полтава. Житомир на христини книші пік, а Вінниця самогон гнала. Головна річка на Україні — Дніпро, що зветься ще "Руской славы колыбель".
Населення на Вкраїні — малоросійські хохли.
3вуть їx солопіями. Вони всі в широких штанях. Балакають мужицькою мовою i співають малоросійських пісень з гопаком.
Мужицька мова тепер державна, i всі її повинні знати.
Вона дуже подібна до російської.
По-російському — трест i по-українському — трест. Синдикат — i по-російському i по-українському — синдикат. Тантьєма — так само i по-російському i по-українському.
Так що ризниці майже нема ніякої, i вивчитися тої мови для тих, кому я оце присвячую своє українознавство, — не тяжко.
От тільки слово процент по-українському не процент, а відсоток. Але зміст його однаковісінький.
А там біржа, золото, червінці, банкноти, стерлінги, долари, це однаково i по-російському i по-українському.
Отже, не бійтесь українізації.

ІІ. Для щирих українців
А це лекції для тих, що перецiкавлювалися, перецiкавлюються й перецiкавлюватимуться Україною.
Що є таке Україна?
Ненька-Україна — це держава від Біскайського моря i до пустелі Гобі або Шамо.
3аснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу.
Першу людину звали Остап (не Вишня, бо тоді ще прізвищ не було), а його жінку — Чорноброва Галя.
Під час всесвітньої потопи Ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, що й урятував сім пар чистеньких українців, одну вишневу кісточку, з якої i пішли на Вкраїні вишневі садки; Бровка, що дав потім цілу породу щироукраїнських Рябкiв, Лискiв та Лапкiв; кілька мотків заполочі для вишивання сорочок, шматок полотна, горщик для борщу, кишку для ковбаси, булаву, клейноди й ноти до "Гиля, гиля, cipi гуси..."
Потім того вже на Україні жили Єгипетські фараони, Генріх Наварський, династія Бурбонів, Римський Папа, Іван Калита. Все це були українські гетьмани, що їх свого часу Іловайський затаїв.
Дніпро на Україні найбільша річка, йде вона вiд Мiсiсiпi, через Гольфштром у Синє море. Раніш по Дніпру плавали "Титаники", але треклятущi кацапи випили Днiпро-Славуту, i він трохи ніби висох.
Але то дурниця: тую воду Дніпровую за допомогою Франції з кацапів ми видавимо.
Мова на Україні найкраща, небо найкраще, грунт найкращий, залізниця найкраща; народ найкультурніший.
На північ від України живуть треклятущi кацапи, що годуються виключно українцями.
На Сході поляки, дуже хороший, братній народ.
А далі вже йде Європа, що чекає на українську культуру. Оце невеличкі замітки, що їх нема в жодній історії України і які я хочу нагадати, щоб їх не забули.”
― Остап Вишня, Розстріляне відродження

“Думаю про шини, про те, що вони круглі, з порожнечею в центрі. Це схоже на зниклий фільм. І все ж таки порожнеча в центрі шини може бути корисною; вона дозволяє натягнути шину на колесо, а це дозволяє колесу обертатися навколо осі, що дозволяє авту рухатися вперед. Це дає мені якусь надію. Можливо, зниклий фільм дозволить рухатися вперед. Можливо, зниклий фільм — це порожнеча у центрі шини мого мозку.

Нам потрібно розглянути втрату у всіх проявах, чи не так? Втрата відносин, втрата любові, втрата влади, втрата пам'яті, втрата статусу та паніка після цього. Нам треба змиритися з тим, що втрата є базовим елементом буття. Елемент відсутності. Все буде втрачено. «Всі ці миті зникнуть у часі, як сльози під дощем», — каже реплікант Бетті, відомий завдяки «Тому, хто біжить по лезу», в рідкісний момент поезії і виразності в цьому невмілому, докорінно неправильному фільмі від режисера, який навчався на телерекламі і нездатний або не бажає зрозуміти, що кіно — це цілком протилежне продажу туалетного паперу. Як би там не було, ця чудова репліка існує виключно завдяки імпровізації видатного нідерландського лицедія Рутгера Гауера. За це я вічно вдячний йому та його чутливому розуму.

На думку спадає й інша думка. Тепер у голові крутиться стільки думок, що складно підібрати відповідні цитати. З невеликим зусиллям я згадую це: «Смерть кожної комахи — це втрата, від якої ми ніколи не оговтаємось. Щоразу світові доводиться відтворювати себе наново». Ну звичайно! Великий індуїстський святий Джіва Госвамі. Був час зовсім недавно, коли я недбало та егоїстично вважав мертвих комах на лобовому склі незручністю, а не тисячею, ні, навіть мільйоном трагедій. Але треба визнати існування тих комах, як і сотні мільйонів їх розмазаних по склу родичів. Вони жили. Світ змінився завдяки їхній присутності. Я їх погано знав. Я так і не пізнав їх як особистостей і вже не дізнаюся ніколи, тому що вони назавжди втрачені, стерті зі скла моєю сорочкою, яка в свою чергу зіткана з мертвих тіл бавовняних рослин, про які я теж не дізнаюся. Невже й до Інго я був так само зневажливий? Чи я бачив у ньому важливу, незамінну сутність? Чи для мене він був лише засобом досягнення мети? На думку спадає джайніська лікарня для комах у Делі. Джайнізм — це, звичайно, стародавня і глибока релігійна філософія, яка, крім багатьох інших чудових ідей, вчить тому, що будь-яке життя священне. Так, вони мають лікарню для птахів, лікарню для корів, лікарню для креветок, а також вищезгадану лікарню для комах. Вже будуються лікарні і для інших істот, але робота над тим, щоб змінити людство на краще, потребує часу та грошей.”
― Charlie Kaufman, Antkind

“Комедія не інакше як філософське, концептуальне явище. Щось здається смішним, тому що є неправильним. Неправильність можна оцінити тільки при розвиненому відчутті правильності. Щоб можна було порушувати очікування. Собака не думає, що людина, яка послизнулась на банановій шкірці, — це смішно, бо собака не має очікування, що людина не повинна послизатися на банановій шкірці.”
― Charlie Kaufman, Antkind

“А знаєте, що я міг би зробити? Міг би сидіти отут, у цьому шпитальному ліжку, і животіти як овоч. Животіти собі і не приймати рішень — хай інші приймають.
— Ви мусите приймати рішення, — заперечив майор Денбі. — Людина не може жити як овоч.
— Чому ні?
Глибоко в очах майора Денбі зажевріло тепло.
— Мабуть, гарно жити як овоч, — тоскно погодився він.
— Паршиво, — відказав Йосаріан.
— Ні, мабуть-таки гарно — коли ти вільний від усіх цих сумнівів і напруг, — наполягав майор Денбі. — Думаю, мені б хотілося жити як овоч і не приймати важливих рішень.
— Який саме овоч, Денбі?
— Огірок або морквина.
— А який огірок? Добрий чи поганий?
— О, добрий, звичайно.
— Вас зірвали б молоденьким і порізали б на салат.
Майор Денбі знітився.
— Ну, тоді поганий.
— Вас залишили б на грядці на перегній для добрих огірків.
— Тоді я не хочу жити як овоч, — відповів майор Денбі з сумною посмішкою упокорення.”
― Joseph Heller, Catch-22

“Давайте визнаємо: тварини галасують. Вони потребують уваги. Вони шумлять голосніше, ніж овочі, які, своєю чергою, шумлять голосніше, ніж мінерали. Отже, тварини, особливо люди, від природи схильні до драматизації. Вони нічим не важливіші за овочі, але вірять, що важливіші. Це знають усі, хто читав Ліннея. Про це каже вже сама класифікація. Немає жодної ієрархії. Усі елементи рівні, абсолютно рівні. Найпростіша аналогія: спробуйте визначити, яка частина м'яча найважливіша. Відповіді бути не може, бо питання не має сенсу. Можна подумати, це несправедливо, що люди отримують найбільшу увагу. Що крикуни винагороджуються. Що завжди змащують насамперед скрипуче колесо. Але потім спитайте себе: несправедливо по відношенню до кого? Люди — та сама частина м'яча, яка отримує увагу. Люди — та частина м'яча, яка б'ється об землю, але деформується увесь м'яч повністю.”
― Charlie Kaufman, Antkind

“— Жаль — це почуття, яке зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її зі страждальцем. Жах — це почуття, що зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її з таємною причиною їх.
— Ану повтори, — сказав Лінч. Стівен повільно повторив.
— Кілька днів тому в Лондоні, — продовжував він, — в двоколісний екіпаж сіла дівчина. Вона їхала на зустріч з матір'ю, якої не бачила багато років. На якомусь розі голобля підводи вдрузки розбиває віконце екіпажу в подобі зірки. Довга тонка скалка розбитого скла пронизує серце дівчини і вона помирає на місці. Репортер назвав цю смерть трагічною. Але це не так. За моїми визначеннями, в ній мало спільного з жахом і жалем.
— Насправді трагічність — це наче обличчя, що дивиться у два боки — в напрямку жаху і в напрямку жалю, що є її фазами. Я недарма ужив слово «зупиняти». Я маю на увазі, що трагічна емоція — статична. Точніше, драматична емоція — статична. Неправдиве мистецтво збуджує кінетичні почуття — хотіння або нехіть. Хотіння штовхає нас до чогось, спонукає нас оволодіти ним; нехіть каже його відкинути, відштовхує від нього. Тому мистецтво, яке збуджує їх— порнографічне чи дидактичне, — це мистецтво неправдиве. Отож естетична емоція (я вживаю загальний термін)— статична. Душа спиняється, підносячись понад хотінням чи нехіттю.
— Ти кажеш, мистецтво не повинне збуджувати хотіння, — мовив Лінч. — Я ж розказував тобі, як колись у музеї написав олівцем своє ім'я на сідниці Праксителевої Венери. Хіба це не було хотінням?
— Я говорю про нормальну природу людей, — сказав Стівен. — Ти також розказував мені, як колись, у своїй чудовій школі кармеліток їв шматочки сухих кізяків.
...
— Зрештою, — ввічливо додав Стівен, — всі ми тварини. І я теж.
— І ти теж, — сказав Лінч.
— Але зараз ми є в духовному світі, — вів далі Стівен. — Хотіння і нехіть, збуджені неправдивими естетичними прийомами, не є естетичними емоціями не лише тому, що вони кінетичні за характером, але й тому, що вони суто фізичні. Якщо наша плоть сахається від страху перед чимось, чи реагує на те, чого хоче, то це — чистий рефлекс нервової системи. Наша повіка заплющиться раніше, ніж ми усвідомимо, що в око ось-ось влетить муха.
— Не завжди, — закинув Лінч.
— Подібним чином, — сказав Стівен, — твоя плоть прореагувала на статую оголеної жінки, але, повторюю, то був просто рефлекс. Краса, виражена митцем, не може пробудити в нас емоцію, яка є кінетичною, чи відчуття, яке є суто фізичним. Вона пробуджує — повинна пробудити, — а чи породжує — повинна породити — естетичний стаз — ідеальний жаль або ідеальний жах — завмирання, яке постає, триває і врешті розчиняється в тому, що я зву ритмом краси.
— Що ж воно таке? — спитав Лінч.
— Ритм, — мовив Стівен, — це перше формальне естетичне співвідношення частин в естетичному цілому, або ж відношення естетичного цілого до його частини чи частин, або ж кожної частини до їх цілого.
— Якщо це ритм, — сказав Лінч, — тоді скажи, що ти звеш красою? І не забувай, будь ласка — хоч колись мені й трапилося поласувати пасочкою з кізяків, але люба мені тільки краса.”
― James Joyce, A Portrait of the Artist as a Young Man (Oxford World's Classics) by James Joyce (12-Jun-2008) Paperback

“Фергюсон отримав «вітального» листа від уряду Сполучених Штатів, який наказав йому з’явитися до призовної комісії на Вайтхол-стріт для медичного огляду, який він, зайве казати, пройшов, бо був здоровим молодиком без фізичних вад та патологічних відхилень, але через те, що Фергюсон мав судимість і через те, що він відверто зізнався психіатру, що його вабили як жінки, так і чоловіки, влітку того ж року йому видали новий військовий квиток, де на першій сторінці була надрукована його нова категорія: 4-Н.

Це означало, що його визнали непридатним до військової служби.

А чотири «Н» здогадно означали таке: Нікчема, нероба, нездара – і незакріпачений. Себто вільний.”
― Paul Auster, 4 3 2 1

“When Japanese people visit the West for the first time, they must think we are backward heathen medieval savages based on our toilets alone. And they might be right. Without getting too graphic about the art of poopery, I have to say that our Western approach to the follow-up operations after number twos are not perhaps up to speed with other lessons learned in personal hygiene in the centuries since the Black Death.

If, for example—and I wouldn’t wish this on you unless it was something you wanted and participated in with another consenting adult—you inadvertently got some poop, some human feces, some man dung on your hand or arm or face, would it be sufficient for you to wipe off said ass fruit with a piece of soft, dry paper, wash your hands, and chalk the whole thing up to experience?

No, of course it wouldn’t!

You’d want hot water and soap and towels and more soap and some sanitizer and maybe the kind understanding counsel of an old friend. Why then is it okay for us to drop, wipe, and walk? It is not enough, I say. Not nearly enough.

The Japanese are sublimely and impressively aware of this. Any of you who have had the luxury of executing a humpty in the Land of the Rising Sun will know what I mean.

My first time in a Japanese bathroom was a life changer.

You enter the cubicle and the lights change. They become moody and dim, like something big is about to happen.

Like something intense is going down.

Which with any luck it is.

The toilet lid opens automatically as if welcoming you to a ride, a ride to another dimension. Nervously you drop your pants and sit on the cushioned seat, which is warmed!

Warmed! And by electricity, not by the fat guy who used the stall before you at the airport.

You conduct the business which cannot be named, and you think to yourself, “Well, that was nice,” or you cry or sing or whatever it is you normally do and you think that it’s over.

But it’s not over, it’s just about to begin.

First come the water jets pushing and throbbing, scooting from some hidden hose beneath your nether regions; these temperate jets, aimed by discreet robots, hose your portal of doom and sandblast away any residual entourage left over from the main event. It is transcendental. It’s euphoric. It is as if the fountain display outside the Bellagio in Las Vegas has been transferred to your anus.

You think, “Wow that was nice, it can’t get better than that!” but you are wrong. It can get better than that.

Then the dryers start. Dryers! A balmy mistral, a soothing trade wind to dry the now scrupulously clean landscape. When they finally, sadly, stop, you think, “That was unbelievable, there is no way it can get better than that!”

But you are wrong again!

When the wind stops—POOF!—a shot of scented talcum powder right in the tiger’s eye.

It is not often I say this, but I left that bathroom a better man than when I walked in. When it was all over I thought the same thought I had on the airplane as it left Japan.”
― Craig Ferguson, Riding the Elephant: A Memoir of Altercations, Humiliations, Hallucinations, and Observations